У листопаді 2022 року після дев’яти місяців російського полону в Україну повернувся морський піхотинець Юрій Кузьмінський з позивним «Смайлик».

 За його плечима — оборона острова Зміїний, полон, фізичне та психологічне виснаження, а згодом — тривала реабілітація. Попри пережите, нововолинець знову повернувся до служби. В інтерв’ю він розповідає про умови утримання в російському полоні, випробування, які довелося пройти та реальність, яку російська сторона намагається приховати.

– До 2019 року Ви навчалися та працювали. Що стало вирішальним у Вашому рішенні долучитися до військової служби ?

– Усе відбулось якось природньо. У листопаді 2019 року я пішов на строкову службу та потрапив у військово-морські сили Збройних сил України. Після місяця навчання прибув у 88-ий окремий батальйон морської піхоти 35-ої окремої бригади морської піхоти. З 2019 по 2023 рік я проходив там службу, а з 2023 по 2024 рік у 241 навчальному центрі морської піхоти.

Морську піхоту часто порівнюють з «аватарами». Ми ніби підкорювачі чотирьох стихій. Піхотинці відрізняються від інших військ тим, що в нас наступ іде відразу з усіх сторін: з суші, з води та повітря.

Під час проходження служби я зрозумів, що в армії мені подобається, в мене все виходить. На початку 2021 року підписав контракт строком на три роки. Далі мав відпустку, міжнародне навчання Sea Breeze 2021 та восени фахову підготовку. 31 грудня я приїжджаю в частину і 4 лютого мене відправляють у відрядження на острів Зміїний. Якраз був час ротації.

– Як Ви зустріли 24 лютого 2022 року ?

– Поширювалися чутки про наступ і ми готувалися до цього, проте до кінця в це ніхто не вірив. Я серед морпіхів був наймолодшим. Тому мене і ще одного хлопця часто лишали допомагати на кухні. Зазвичай ми з кухарями не реагували на тривоги. У цей раз десь о 3 ночі до нас прибігають і говорять, що це бойова тривога. Я відразу набрав сестру, вона сказала, що все спокійно, зайшов у месенджер, спочатку теж нічого тривожного не побачив. Хоча по радарах наші хлопці казали, що дуже багато літаків. Уже десь о 4 ранку були повідомлення в Telegram про початок повномасштабного вторгнення. Нам роздали патрони та всі розійшлися на позиції. Почало світати, у прицілі побачив перший корабель «Адмірал Биков». Потім з’явився другий корабель. Від ранку лунали пропозиції від російської сторони про гарне життя у Криму, високі посади та можливість привести туди свою родину. Від нас вимагалося підняти білий прапор і опустити український. Це все продовжувалося до відповіді, яка стала всім відома. Після цього настало затишшя перед бурею.

На острові було кілька цивільних: людина, яка обслуговувала острів, маякар та портовик. Розпочалась їхня евакуація, з військових тоді ніхто не поїхав. Далі була одна чи дві черги з крупнокаліберного кулемета з корабля по острову. Командир дав команду збиратися малими групами, щоб обговорити дії кожного. Я потрапив у другу п’ятірку. Тільки ми хотіли підходити до командира, як почали залітати винищувачі. Ховатися нам не було де. Але ми з кількома побратимами швидко зреагували, сіли між будинком та дерев’яним сховищем, де були вудки, і почали молитися. Єдина думка тоді: хоч би не сюди.

Після авіабомб та ракет з крейсера «Москва» до нас почали підпливати два катери з десантом. Звідти доносилося про «братський народ» та небажання проливати нашу кров, а також інформація, що якщо нас не візьмуть, то авіація продовжить працювати. Далі піхота зайшла та поклала нас на пірс, де ми пролежали всю ніч та промерзли до кісток. Пізніше нас загнали до кімнати, де раніше жили по шість людей, а тепер вісімдесят. Спецназ сказав, що добре, що взяли нас, бо далі на баржі вісімсот десантників та на «Москві» півтори тисячі. Поки лежали на пірсі, то нас хотіли розстріляти. Після цієї погрози я почав думати: навіщо мені був потрібен контракт, мені всього 20 років було, а в армію взагалі у 18 потрапив. Єдине, на що сподівався, що зараз нас відпустять, і припливуть наші, але так не сталося. 25 лютого до нас з Криму прибуло судно «Шахтар». Туди всіх нас відправили, зв’язавши руки та надягнувши шапки на очі. Коли приплили в Крим, то нас зустрічало багато преси та військових. Пам’ятаю, що далі були автобуси з табличками «Місто герой Севастополь-місто герой Одеса», тоді ми думали, що додому їдемо. Проте так не сталося… Росіяни мали про нас всю інформацію. Почалися казарми, допити та перевірка на татуювання.

– У російських новинах стверджували, що українських військових відправили в Одесу. Насправді ж через Курськ Ви потрапили у Шебекіно, а далі в СІЗО у Бєлгородській області. Що там відбувалося та як до Вас ставилися росіяни?

– Після того, як ми прилетіли в Курськ, нас зустріли автозаки та їхні військові з собаками. Далі буквально «викидали» нас з машин на сніг. Майже дві години сиділи на морозі на землі. У багатьох аж пальці стали чорними. Ми переночували в наметах, а далі разом з хлопцями були переведені у СІЗО №2. Нам сказали, що ми тут на три місяці, бо в Україні ніби працюють біолабораторії, тож ми могли якісь віруси їм привезти.

Перший місяць у СІЗО було складно морально, проте тут ще більш-менш було терпиме ставлення. Далі все було набагато жорстокіше. Камера тут була на 3 особи. Полонені сиділи разом з полоненими. Був період, коли кілька днів один був у камері, то воно перші дні легше, а далі знову важче стає. Цілодобово нам включали радіо «Соловьёв LIVE».

23 березня мені дозволили написати листа додому, але він потрапив до рідних в кінці жовтня. За цей час я встиг побувати у трьох різних колоніях.

26 квітня потрапив у СІЗО №6. Зустріли нас фразою «Вы попали в ад». Дійсно, почалося багато знущань. Вони і «на шпагат» нас садили, і били кийками, і шокерами. Я провів багато часу у ШИЗО (штрафний ізолятор). Була зміна, де нам за дві хвилини обід проводили. Піднебіння у всіх було опечене від  окропу.

9 травня нас змушували від ранку до вечора під російські пісні марширувати та співати. Коли грав гімн росії, то я разом з ще одним хлопцем якось там сміялися чи посміхалися. За це на наступний день нас дуже сильно били кийками, від сідниць до колін все було чорне. З тих пір навчилися контролювати свої емоції чи прикриватися якось, бо цілодобово, де б ти не був, тебе знімають камери.

Неодноразово спецназ застосовував перцевий газ. Могли камеру забризкати або в обличчя, в рот бризнути. Була зміна, яка завжди била сильно та довго і по ребрах, і по геніталіях. Тому в них перегорали електрошокери та ломалися резинові кийки. До речі, раз в тиждень дозволяли сходити в душ за п’ять хвилин, якщо затримався, то знову працює шокер.

Далі мене відправили в барак. Там був телевізор в камері, і цілодобово йшли новини по «Первому каналу», обов’язково хоча б хтось один має постійно  дивитися  їхнє телебачення. По маленьким фрагментам можна було скласти в голові якусь картинку з того, що почули.

Якась частина хлопців на швейному цеху працювала, а ми папки складали. За це раз в місяць цукерки давали чи печиво, чи шматочок яблука. Звісно, що це дуже втішало. Стільки часу без нормальної їжі просиділи. Раз нам принесли пельмені, але вони їх спалили та «приправили» перцевими балончиками. Істи було просто неможливо. Але нас заставляли і погрожували покаранням.

Пізніше я теж працював на швейному цеху, думав, що будуть менше бити, але ні. Все одно виводили по одному і били. Казали, що це для «профілактики» і сміялися з нас. Норми ставили більше, ніж в ув’язнених у кілька разів, але ми працювали і старалися все встигати.

Нас знищували не лише фізично, а й морально. Важко цілими днями слухати історію росії, їхні патріотичні пісні та струнко співати їхній гімн. А ще нам просто підкидали лезо чи щось, щоб було за що бити. Тобто, якщо не було причин, то шукали, за що карати.

Пізніше нас змушували до фізичних навантажень, але це було дуже важко. М’язи за стільки місяців атрофувалися. Присідати по 1000 разів – це тяжко.

– Що допомогло морально пережити полон?

– Віра та надія. До останнього вірив, що повернусь на Батьківщину. Хоча були моменти, коли хотілося, щоб тебе вже тут остаточно забили. Але цей вогник надії в середині все одно десь горів. Була підтримка від оточуючих. Ми не нав’язували проблеми одне одному. У кожного дома сім’я, діти, онуки, всі хочуть повернутися назад.

– Який був найважчий момент за ці 9 місяців?

– Коли мені хотіли присудити 25 років. Мене викликали дуже пізно на допит. Я переживав, бо нічого такого не зробив, але знав, що зараз будуть знову бити. Спочатку мене попросили розказати про себе, де служив, а далі сказали, що у Москви є інформація про мене. Ніби я був у Маріуполі, де розстрілював мирних людей з автомату. Я зрозумів, що  зброю нашу забрали, вона десь на Зміїному. Автомат з моїм номером міг десь у Маріуполі спливти. Мені сказали, що якщо Москва підтвердить, то 25 років в’язниці мені відразу дадуть. Цей момент дуже зламав.

Якраз тоді сестра старша народила донечку, тож в мене похресниця з’явилася. Я перший раз її побачив у рік і 3 місяці.

У російському полоні казали, що Волинь вже під Польщею 

– Коли відбувся обмін та як Вас зустріли рідні ?

– Як сьогодні пам’ятаю, це було 24 листопада 2022 року. У понеділок зранку я сказав хлопцям, що якщо сьогодні нас не обміняють, то в мене остаточно помре надія. Далі ми пішли працювати. Шили халати одноразові для операційних. Ввечері приходимо в камеру, нарешті має бути відбій. Пізніше приходять і називають моє прізвище. Нас забирають і говорять, щоб ми переодягалися. Далі відвозять в Курськ в СІЗО №1. Десь в середині я дуже вірив, що це обмін. Проте нас розвели по камерах. Далі встигли побити по ребрах та відправили на допит. Ми змушені були казати, що в нас гарна медицина була, триразове харчування та нас ніхто не бив.

Нас переодягнули у форму, вдягнули мішок на голову та наручники і привезли в Запорізьку область. Прийшов до нас український військовослужбовець, привітався, перевірив чи всі. Далі ми сіли в наші автобуси і не вірили, що ми вдома. Я дивився у вікно і не вірив, що є світло, ходять люди, навіть заклади працюють. Нам весь час казали, що росія гуманітарну допомогу возить в Одесу, що палива немає, що чоловіків зовсім не лишилося, а моя Волинь взагалі вже під Польщею.

Нас зустріли волонтери, видали телефони. Я подзвонив додому та сказав, що я в Україні. Також зайшов у Facebook та побачив, як мої рідні давали інтерв’ю, як чекали мене.

– Хто та що допомогло адаптуватися знову до нормального життя ?

– Рідні. Як би не було близьких, то я не знаю, як жив би далі. Вчасно потрібно подивитися на проблеми, які є та звернутися до психолога. Цього не треба боятися та соромитися.

Мені пощастило з реабілітацією. Я потрапив у Львові в «Unbroken», коли він ще добудовувався. Мені дуже там допомогли та витягнули з того стану, в якому я був. Також вдалося трохи відновити спину, бо кийком мені перебили таз. Було важко навіть дитину тримати на руках. Я став краще себе почувати та був готовий вертатися на службу. Моя частина перевела мене в навчальний центр. Далі поїхав у Британію на навчання. Я вивчився на інструктора ближнього бою.

До 2024 року служив у підрозділі морської піхоти, а в кінці 2024 звільнився, отримав 3 групу інвалідності. 

– Які плани на майбутнє ?

– Чесно…Я б повернувся в армію. Зараз цивільне життя почалося здаватися важким. Всі мої друзі служать. Є багато тих, хто вже загинув. Плюс з роботою важко. Після звільнення мені вдалося зайнятися волонтерством. Завозили хлопцям машини в Торецьк, Курахово, Покровськ. Потім була гуманітарна місія в Покровськ, евакуйовували поранену та навіть познайомилися з «Білими янголами». Далі була наступна місія. Ми збирали медичну допомогу та завозили на стабілізаційні пункти. Крайня поїздка була на Дніпропетровщину в Новопавлівку. Ми були першими волонтерами, які завезли людям гуманітарну допомогу. Це було 5-6 тонн допомоги. Окремо завезли необхідні речі військовим. Наразі думаємо про наступну поїздку. І я щасливий, що ми можемо бути корисними та допомогти.

– Що найбільше мотивує зараз ?

– Усвідомлення, що якщо ти не воюєш, треба все одно якось допомагати армії. Я зустрів жінку у Покровську, яка не виїжджає, бо вона єдиний на водонапірній вежі працівник, який залишився. Якщо вона евакуюється, то в усього міста зникне вода.

– Щоб побажали б українцям ?

– Сили, витримки, терпіння та наснаги. Треба допомагати одне одному, бо всім важко. Всі виснажені від війни, але ми ж не винні в цьому.

Українці – сильний народ. Сила у єдності. Все буде Україна !

Луцюк Вікторія

Читайте також: колишня прес-секретарка Зеленського про політику і не тільки