Ексклюзив

Століттями російська імперська, а згодом радянська тоталітарна машини намагалися не просто витіснити українську мову з публічного простору, а й змінити її зсередини – знищити автентичну лексику, насадити штучні кальки та сформувати комплекс меншовартості. Про те, як працювала ця система зросійщення, які сліди вона залишила в нашій граматиці та чому боротьба за мову сьогодні є питанням національної безпеки, спеціально для «Київщина 24/7» розповіла мовознавиця, докторка філологічних наук, співробітниця Інституту української мови НАН України Тетяна Коць.

– росія століттями намагалася обмежити функціонування української мови й водночас поставити під сумнів її самостійність. Чи можна простежити, як політика зросійщення обмежувала сфери вживання української та змінювала внутрішню організацію мовної системи?

– Безумовно, процес зросійщення українського мовного простору був системним, всеохопним, насильницьким і тривалим – він відбувався в часи бездержавності. Згадаймо відомі офіційні документи царської росії – Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року. Вони заперечували існування української мови (називали її промовисто – «малоросійським наріччям») і забороняли видання оригінальних та перекладних текстів, ввезення українських книжок з-за кордону, театральні вистави, концерти з українськими піснями, діяльність наукових осередків і навчання дітей у школі рідною мовою. Тобто українську забороняли в усіх сферах суспільного життя.

Якщо українці, передусім інтелігенція, чинили спротив – згадаймо видатних мовознавців кінця ХІХ – початку ХХ століття Олену Курило, Олександра Синявського, Агатангела Кримського та поетів «Розстріляного відродження», – їх репресували, ув’язнювали й розстрілювали лише за те, що вони укладали граматики та словники, які науково доводили історичну глибинність, самобутність і окремішність української мови у слов’янському світі, або писали рідною мовою про загальнолюдські й глибоко вкорінені в національну ментальність цінності. Коли й такі жорсткі методи не давали бажаного результату, царська росія, а згодом радянська влада знищували наше інтелектуальне надбання.

У 1920-1930-х роках з обігу в різний спосіб вилучали українські словники, які показували чітку різницю між українською та російською лексикою й фіксували власні українські відповідники. Наприклад, із «Російсько-українського словника» 1924-1933 років за редакцією Агатангела Кримського та Сергія Єфремова побачили світ лише три томи. Четвертий зник уже з друкарні, і до сьогодні його не знайдено. Про опубліковані томи забороняли навіть згадувати аж до незалежності України. Так із ужитку витісняли значну кількість самобутніх українських слів, залишаючи ті, що були і в російській мові. Штучних змін зазнавали також термінологія та граматична система.

– Як саме українську мову наближали до російської? Чи можете навести конкретні приклади втручання в мовну норму на рівнях лексики, граматики й правопису? Що змінилося, а що вдалося зберегти?

– Значну частину лексики обмежували у вживанні, приписуючи словам різні словникові ремарки: «рідковживане», «застаріле», «діалектне». Це звужувало сферу вживання власне українських слів і згодом призводило до їх забуття. Наприклад, слова «потяг», «світлина», «слухавка», «мапа», «наплічник», «добродійник», «зневажник», «спільнота» вдалося повернути до життя лише у 1990-х роках, після відновлення української державності. Сотні слів ще чекають на нове життя.

Деякі забуті українські слова з прозорим нейтральним значенням можна використовувати в книжних стилях літературної мови, зокрема в науковому тексті. Наприклад, «оковид» у значенні «перспектива», «рівнорядний» у значенні «сурядний» (згадаймо засвоєні через російську мову інтернаціоналізми: «сурядне речення», «сурядний зв’язок») та багато інших.

Українську граматику уподібнювали до російської, поширюючи невластиві нашій мові кальки («приймати участь» замість «брати участь», «у випадку» замість «у разі»), пасивні конструкції («нами запропоновано» замість «ми запропонували», «такі букви пишуться в словах» замість «такі букви пишемо в словах», «ця програма захищається законами про авторське право» замість «цю програму захищають закони про авторське право») та дієприкметники на -учий/-ючий («знеболюючий» замість «знеболювальний», «відновлюючий» замість «відновлювальний»). Цих форм досі не вдається повністю позбутися. Чимало правописних правил також потребують узгодження з українською фонетикою та граматикою, зокрема правила передавання зросійщених прізвищ, імен та іншомовних слів.

– Чому українську мову століттями представляли як мову села, побуту й неосвічених людей, а російську – як мову культури, науки та високого соціального статусу? Якими методами формували цей стереотип і яку роль у цьому відігравала мовна політика росії?

– Політика росії завжди була послідовно спрямована на обмеження, знецінення й приниження української мови. Ще за царських часів поширювали міфи про те, що українською, або, як її називали, «малоросійським наріччям», можна послуговуватися лише на базарі. Знищуючи й забороняючи десятки термінологічних словників, створених мовознавцями на початку ХХ століття, поширювали пропагандистські наративи про її нібито непридатність для наукових праць і передавання інтелектуальної інформації. Наукову й офіційно-ділову сфери суспільного життя майже повністю перевели на російську мову.

Українською забороняли навіть проводити церковні служби, називаючи її недосконалою та недостойною для прославляння Бога. Церковні осередки, де люди могли молитися рідною мовою, ліквідовували й забороняли протягом десятиліть радянської влади.

– Як українцям нав’язували сором за власну мову? Чи висміювали українську вимову, акцент, діалекти, окремі слова або саме спілкування українською в міському й професійному середовищі? Як це впливало на самооцінку людей і формувало комплекс мовної меншовартості?

– Витіснення української мови з більшості сфер суспільного життя та зросійщення шкіл і закладів вищої освіти були спрямовані на знищення української ідентичності загалом, одним з основних складників якої була й залишається мова народу. Діалекти протиставляли літературній мові, позбавляючи її природного джерела розвитку.

Знецінюючи й принижуючи мову, формували комплекс меншовартості українців, щоб усунути передумови для відновлення української державності й утвердження національної ідентичності. Формували масову свідомість натовпу, яким легко керувати й маніпулювати. Усе відбувалося так швидко, що до середини ХХ століття української мови в містах майже не було чути.

Олександр Довженко з гіркою іронією писав у щоденниках, перебуваючи під час Другої світової війни у вимушеній поїздці в росії – у місті Россош Воронезької області, – що там українську мову чути частіше, ніж у Києві. Це свідчить не лише про витіснення української мови на території сучасної України, а й про привласнення наших етнічних земель. З болем митець говорив про суржик в Україні й називав його каліченою мовою.

– Чи відомі вам випадки, коли українські книжки під час редагування, перевидання або перекладу змінювали так, щоб наблизити їхню мову до російської? Чи замінювали редактори питомі українські слова й вислови, змінювали авторський стиль або вилучали мовні особливості, які вважали небажаними? Наведіть приклади й поясніть, як такі зміни впливали на українську літературну мову.

– Український мовознавець М. М. Пилинський, досліджуючи літературну норму української мови свого часу, писав, що виданий у 1937 році «Російсько-український словник» (перевиданий у 1948 році) започаткував кардинальну зміну курсу розвитку мови й став початком поширення книжно-літературних, штучно насаджених форм. У ньому не було ні розмовної лексики, ні самобутніх українських синонімічних відповідників.

Словник став настільною книжкою літературних працівників у редакціях районних, обласних і республіканських газет та визначив напрям формування наукового, публіцистичного й офіційно-ділового стилів. Орієнтуючись на нього, редактори замінювали українські відповідники словами, схожими на російські.

Редагували не лише наукові й публіцистичні тексти, а й видання художніх творів класиків української літератури. Щоб зрозуміти, як письменники насправді писали й яких слів уживали, сучасним дослідникам доводиться працювати з рукописною спадщиною. Це лише один приклад, але такий підхід став визначальним і всеохопним.

– Чи призводили ідеологічні втручання до появи штучних мовних одиниць? Чи закріпилися вони у вжитку?

– Безперечно, такі явища були. Показовий приклад – поширення калькованих слів і висловів, які так закріпилися в мовній свідомості суспільства, що їх важко позбутися й сьогодні. На мову впливають і штучно спровоковані позамовні чинники сучасності.

Показовий приклад – масштабна фемінітивізація під впливом тенденцій гендерної рівності. Коли шаблони творення таких одиниць поширюють на всі назви осіб чоловічого роду, особливо на різнорідні іншомовні слова, які не завжди поєднуються з українськими суфіксами, виникають штучні варіанти, неприйнятні навіть на рівні мовного чуття.

Порівняймо: «посолка» – «послиця», «політоложка» – «політологиня», «фотографеса» – «фотографиня» – «фотографка». Такі експерименти, на мою думку, руйнують мовну систему й провокують хвилю обурення в суспільстві. Ми не можемо нехтувати уроками минулого.

– Чи прийнятне, на вашу думку, масштабне використання англіцизмів у сучасному мовленні? Чи можна порівняти це зі зросійщенням мови?

– Це також негативна тенденція, з якою треба боротися. Іноді, наслідуючи моду, ми витісняємо цілі низки давно усталених відповідників. Навіщо нам «контент», якщо є «вміст», «наповнення», «зміст»? Або «трафік», якщо маємо «рух» і «потік»? Такий шлях може призвести до появи українсько-англійського суржику. Такий негативний досвід у нас уже є, і від нього, поза сумнівом, треба відмовитися.

– Які наслідки ідеологічних і глобальних впливів на українську мову ми досі не подолали? Що потрібно зробити, щоб відновити питомі українські мовні зразки й не перетворити цей процес на полювання за помилками? Як зрозуміти, що ми справді позбуваємося нав’язаного комплексу меншовартості?

– Головне завдання сьогодні, на мою думку, – чітко орієнтувати мовців на норму, закріплену в сучасних словниках, граматиках і правописі. На жаль, норма втратила в суспільстві статус імперативу – обов’язкового для виконання правила, – але водночас відкрила мовцям можливість обирати засоби, які найкраще відповідають меті й ситуації спілкування.

Розширюючи словниковий запас, важливо не втрачати сформований століттями баланс книжного й розмовного стилів та жанрів. Надмірне вживання експресивних слів руйнує внутрішню організацію наукового й офіційно-ділового стилів. Натомість ЗМІ, повертаючи забуті слова до активного вжитку, можуть дати їм нове життя. Але потенційну відповідність мовної одиниці літературній нормі визначають традиція її вживання та відповідність внутрішнім законам мови.

З помилками треба боротися: вони за жодних умов не свідчать про динаміку норми. Чимало помилок, на жаль, є відлунням тривалої політики зросійщення. Рівень грамотності має бути високим. Якщо плекатимемо культуру володіння мовою в усіх сферах її функціонування за підтримки послідовної державної мовної політики, то позбудемося нав’язаного комплексу меншовартості. В умовах сучасної російсько-української війни мовне питання є питанням національної та державної безпеки. І тут не може бути подвійних стандартів.

Читайте також: Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.