“Сімʼя, яку ми не маєм права забути – Олена й Володимир Куліш. Коли вiйна лише прийшла на Луганщину, вони не ховалися за стpахом. Попри величезну небeзпеку вони везли їжу українським військовим…”
Сімʼя, яку ми не маєм права забути – Олена й Володимир Куліш.
Коли війна лише прийшла на Луганщину, вони не ховалися за страхом. Попри величезну небезпеку вони везли їжу українським військовим до Луганського аеропорту, ризикуючи власним життям.
У своєму домі рятували дітей від обстрілів, давали прихисток і надію тим, хто вже не вірив у порятунок.
Стареньким сусідам, відрізаним мінами від світу, вони привозили ліки й продукти, допомагали почути голос рідних через скайп — бо навіть у пеклі людина має залишатися людиною.
У липні 2014-го Олена поховала матір під свист куль і вибухи мін. Та навіть після цього подружжя не припинило допомагати іншим.
9 серпня їх вистежили бойовики «ЛНР». Олену й Володимира викрали просто на очах у її батька. Сказали, що везуть «на підвал» у Луганськ. Їхній дім окупанти перетворили на свій штаб, а все, що родина будувала роками, — розграбували та знищили.
Згодом стало відомо найстрашніше: їх уbuлu. Не за зброю. Не за злочин. А за добро. За допомогу українським військовим. За людяність, яку ворог ніколи не міг зрозуміти.
Їхні тіла вдалося знайти та поховати лише майже через рік.
За життя їх називали янголами. Сьогодні вони — світлі душі, які нагадують нам, якою високою буває ціна доброти, відваги та самопожертви.
Ми повинні пам’ятати їхній подвиг.
Світла і вічна пам’ять.
