Я тільки почав читати розслідування Катерини Лихогляд для «Бабеля» і мене буквально відкинуло назад у часі, у ті роки, коли ми, молоді курсанти після навчальної частини в Шепетівці, потрапили у «війська». Тоді це слово звучало майже урочисто, бо мій призов був одним із перших, який складав присягу вже не Радянському Союзу, а на вірність народові України, але по факту ми потрапили в ту саму радянську армію, тільки з новою клятвою, новими шевронами і старим людожерським нутром.

Це був жах. Це було насильство, побої, приниження, нічні «виховні заходи», безсонні ночі, тупа жорстокість, яка завжди прикривалася одними й тими самими словами: «так треба», «всі це проходили», «ти що, особливий?», «ми терпіли, і ви потерпите». Для сильніших це було випробуванням, для слабших – іноді межею, за якою людина вже дивиться не на двері казарми, а на вікно і думає, чи можна з цього кошмару просто вийти назавжди.

Багато хто намагався втекти. Хтось ламався. Хтось озвірювався. Хтось просто вчився мовчати, бо мовчання тоді здавалося єдиним способом вижити.

І от я читаю перші абзаци про «Скелю», про побитих, прив’язаних, скотчованих, про людей, яких тягнули по землі, тримали під конвоєм, били, ламали, доводили до смерті або до стану, коли смерть уже не здається найстрашнішим варіантом, і в мене перед очима страшними кадрами пробігає вся ця армія радянського зразка, яку ми начебто мали поховати ще тридцять років тому.

Наші тодішні «діди» ще жартували, що нам, «духам», дуже пощастило, бо ми не застали кавказців та азіатів у частині, мовляв, ті взагалі були без «моральних обмежень» і знущалися з молодших солдатів особливо витончено. Я тоді ще не до кінця розумів, наскільки хворою є сама логіка цього жарту, бо жахом було не те, хто саме тебе б’є, а те, що ціла система вважала побиття, приниження і ламання людини нормальним способом «робити солдата».

Тому читати про такий рівень насильства у 2026 році, під час великої війни за виживання України, у Збройних силах України, у підрозділі з бойовими заслугами, з медійною репутацією, з героїчним фасадом – це просто не вкладається в голові.

Тварини? Ні, це навіть образливо для тварин. Бо тварина не будує систему приниження, не вигадує «карцери», не скотчує людину, не б’є її прикладом, не забирає ліки, не жене під конвоєм у туалет і не пояснює смерть пневмонією там, де навколо смерті стоїть запах страху, болю і брехні.

Люди іноді бувають гірші за тварин. І найстрашніше, що вони дуже часто роблять це не з криком, не з піною біля рота, а буденно, службово, майже спокійно, ніби просто виконують внутрішній регламент пекла.

У мене в частині теж були два хлопці з Миколаєва з опіумною залежністю. Типові наркозалежні хлопці, яким не було й дев’ятнадцяти, але стажу в них уже було по чотири чи п’ять років. Як вони взагалі потрапили до армії, я досі не знаю, хоча, мабуть, усі ми прекрасно розуміємо, як у таких системах люди «проходять» там, де не мали б пройти ніколи.

Сенсу від них у війську не було жодного. Вони не були ресурсом. Вони не були бойовою одиницею. Вони були проблемою, яку система, замість лікувати, фільтрувати, відсівати або переводити в окремий медичний контур, просто кидала в загальну масу і вдавала, що так і треба.

Але навіть тоді їх особливо не чмирили, бо їх вважали небезпечними. Під дією наркотиків, які вони якимось чином умудрялися знаходити навіть у частині, вони могли бути реально небезпечними для інших військовослужбовців. Тобто навіть у тій напіврадянській казарменій дикості було примітивне розуміння: є люди, з якими не можна поводитися як із мішком для побиття, бо наслідки можуть прилетіти всім.

А тепер я читаю, що в сучасному українському штурмовому полку людей із залежностями, людей на замісній терапії, людей у стані абстиненції, людей із очевидними медичними і психічними проблемами могли не лікувати, не ізолювати професійно, не передавати лікарям, а ламати силою, бити, закривати, принижувати і перетворювати на фон для «виховання» інших.

І тут у мене питання вже не тільки до конкретних виконавців. Бо виконавці, якщо факти підтвердяться, мають сидіти. Без пафосу, без знижки на «бойовий шлях», без легенд про героїзм, без оцього вічного «не на часі». Катування своїх не стає менш огидним від того, що підрозділ воював проти росіян.

Але є питання набагато вище.

Як так сталося, що в країні, яка четвертий рік воює повномасштабну війну, у Збройних силах досі можуть існувати феодальні острови насильства, де людина з мобілізованого громадянина перетворюється на безправне тіло? Як так сталося, що мобілізація, яка і без того стала найболючішою темою для суспільства, ще й отримує такі історії з іменами, датами смерті, свідченнями, документами і родинами, які ходять по інстанціях, бо не вірять у чергову «пневмонію»?

Можна скільки завгодно розповідати про російські ІПСО. І так, росіяни це використають. Вони вже використовують усе, що може розірвати довіру між суспільством і армією. Але проблема в тому, що російська пропаганда найкраще працює не там, де вона щось вигадує з нуля, а там, де вона чіпляється за нашу власну гниль, за нашу власну брехню, за нашу власну нездатність сказати: так, тут було зло, і ми його вирвемо з коренем.

Героїзм підрозділу не може бути індульгенцією на катування. Бойові заслуги не можуть закривати смерті в навчальних центрах. Хороше забезпечення не може компенсувати приниження. Красиві відео, героїчні слогани і сильний медійний образ не можуть бути бронею від питань, якщо за цим образом стоять люди, які кажуть, що їх били, ламали, скотчували, тримали як полонених і доводили до стану, в якому вони хотіли втекти будь-куди, аби тільки не залишатися там.

І тут відповідальність уже не тільки на рівні командира полку. Це відповідальність головнокомандувача. Це відповідальність політичного керівництва держави. Це відповідальність президента, який є Верховним головнокомандувачем і який не може робити вигляд, що армія існує окремо від держави, а держава окремо від тих людей, яких вона мобілізує.

Так, конкретні факти мають встановити ДБР, прокуратура, омбудсман, ВСП, слідчі, суди. Але політична і командна відповідальність не починається після вироку. Вона починається тоді, коли система допускає таку кількість сигналів, скарг, смертей, втеч, свідчень і публічних розслідувань, що вже неможливо сховатися за фразою «йде перевірка».

Якщо в підрозділі, який напряму асоціюють із вищим командуванням, могли відбуватися такі речі, то головнокомандувач має не просто «провести нараду» і не просто «взяти на контроль». Він має подати у відставку. Бо армія, у якій громадяни бояться не тільки ворога, а й власного розподільника, власного полігона, власного начальника охорони і власного «виховання», не може бути армією республіки.

А Зеленський має нарешті зрозуміти просту річ: мобілізацію не врятують ролики, білборди, мотиваційні кампанії і правильні слова про обов’язок. Мобілізацію врятує тільки довіра. А довіра починається з того, що держава не кидає людину в м’ясорубку без прав, без захисту, без медицини, без можливості поскаржитися, без гарантії, що її не заб’ють свої ще до того, як вона побачить ворога.

Бо коли людям кажуть «не бійтеся армії», а потім вони читають про «Скелю», про 26 смертей у навчальних центрах за пів року, про побитих, про тих, хто тікав, про тих, хто помирав, про тих, кого родини забирали з уламками в тілі, про тих, кого офіційно списували на хвороби, то жодна комунікаційна стратегія вже не працює.

Працює тільки правда. Навіть страшна. Особливо страшна.

Ми не можемо перемогти Росію, якщо будемо тягнути за собою радянську армію всередині української форми. Ми не можемо будувати державу вільних громадян, якщо мобілізований українець у своїй армії іноді почувається не солдатом республіки, а безправним «духом» у казармі з дев’яностих. Ми не можемо вимагати від людей готовності померти за країну, якщо не можемо гарантувати їм, що їх не принизять, не зламають і не заб’ють свої.

Ця історія не про один підрозділ. І навіть не тільки про «Скелю». Ця історія про те, чи справді ми вирвалися з радянського пекла, чи просто навчилися співати український гімн у старій казармі, де досі пахне страхом.

І якщо відповідь буде другою, то це вже не просто скандал.

Це вирок системі.