Ми з чоловіком одружені 10 років маємо доньку 7 років та зараз чекаємо на другу дитину. До пологів лишилось 2 місяці, а ми і досі тулимось в кімнаті гуртожитку, яку до того ж винаймаємо.

Мої батьки живуть у власній двокімнатній квартирі. Дітей, окрім мене, у них немає. Я їм і натякала, і на пряму говорила, щоб дозволили нам у квартирі жити, та вони про це і чути не хочуть.

–  Ми на своє житло заробили, от і ви працюйте і будете мати. Чому ми маємо посипати своїм комфортом? – заявив мені тато.

– Дайте хоч на старість пожити для себе, – додала мама.

Хоча у них є в селі будиночок і вони там могли б жити, на природі удвох
А свекруха, то взагалі. Навіть і не згадує ні про сина, ні про онуків. У неї центр Всесвіту – її 40-річна донька, яка ще й досі не заміжня та немає дітей. Катерина Василівна їй допомогла квартиру купити, а Віктора – свого сина – виховує, щоб він їй і сестрі ще допомагав. Свекруха живе теж сама в трикімнатній квартирі, яку заповітом вирішила лишити доньці, а Вітя лишився ні з чим. Це надзвичайно несправедливо. Коли Вітя один раз звернувся до неї по допомогу, то вона сказала:

– Не треба було зважуватись на другу дитину, коли з однією ради собі дати не можете.

Ще й після того мене набрала і вичитала, що я сина проти неї налаштовую. Я довго плакала і це не минулось дарма. Потрапила до лікарні. Батьки тільки побажали швидкого одужання, а свекруха додала:
– Моя Христинка он не може завагітніти, а ти носиш дитину і ту не бережеш. Як так можна?

Як бути в такій ситуації не знаю. Я взагалі впала у відчай. Вже тричі на збережені з загрозою лежала. Вітя мене заспокоює:

–  Не хвилюйся, ми з усім впораємось. Буде ще у нас свій куточок.

Та як не хвилюватись? Чоловік на двох роботах працює, щоб якось звести кінці з кінцями. Я до вагітності теж працювала в магазині біля дому продавцем, бо донька ще маленька була і потрібно було бути поряд.

Ми на собі всіляко економимо. Речі купуємо на секонді, продукти лише по акції. Літом ще легше, а зимою комуналка висока, то нам ще важче стає.

А скоро народиться маля – треба буде і на памперси, і на суміші (бо з першою дитиною в мене молоко через 3 місяці зникло), то як тоді буде і не уявляю. Наші батьки ніякої участі в житті онуки не приймають та й нам допомогти не хочуть. Та й просити в них допомоги марно, це ми вже зрозуміли точно.

Не збагну чому найрідніші люди відвернулись у важчий час? Ми лишились самі і нікому не потрібні. Я розумію, що ми вже дорослі та самостійні, але ж підтримка іноді потрібна всім. Навіть, донечка питала: “Мамо, бабусі мене не люблять?”. Що робити, як бути? Порадьте, будь ласка.