Про Львів уже написали всі, і майже всі в жанрі вироку. Одні судять натовп, інші державу, треті обох одразу. Для того, щоб спалити трохи негативних емоцій це може комусь допомогти.

Спробую інший жанр, не зовсім традиційний для ФБ. Спробую розібрати це як систему. Бо те, що сталося на Сихові, не почалося на Сихові і не закінчиться там, на превеликий наш жаль.

Ми прекрасно знаємо, що ця проблема не нова. У п’ятнадцятому році, під час четвертої, п’ятої, шостої хвиль мобілізації, за повістками масово не приходили, окремі села зустрічали військкомів на в’їзді, і тодішній Генштаб говорив про це відкрито. Але тоді система мала демпфер (щось що гасить піки/коливання в системі): війна була позиційна, потреба в людях обмежена, ухилення не загрожувало фронту.

Хвороба була вже тоді, але організм міг дозволити собі її не лікувати, ну і, якщо дозволено, то навіщо? І не лікував. Повномасштабне вторгнення знялло цей демпфер, а не створило цю проблему.

Мобілізація це дуже особливий вид відносин між людиною і державою.

Це ніяк не схоже на податок і оскільки податок платять грошима, з ними розставатися набагато легше. Хоча, як ми знаємо по сотнях кейсів все одно важко. Але тут держава просить тіло, час і, можливо, життя. Політична наука давно описала, на чому тримається така згода і недарма цю згоду називають умовною: людина погоджується служити, поки виконуються дві умови.

ПЕРШЕ:

– Тягар розподілений чесно — служать подібні до мене, а не лише ті, хто не зміг відкупитися.

ДРУГЕ

– Держава тримає слово — терміни, ротації, повернення.

Мені здається, що ні в кого нема сумнівів, що обидві умови в Україні зруйновані. Зруйновані задовго до перекинутої машини.

Перелік рунівних ударів по цій умовній згоді дійсно вражаючий:

– Бронювання, що стали ринком.

– Демобілізація та пакети дотичних законопроєктів, які роками бовтаються в Раді.

– Призначення, на які немає відповідей.

– Епізоди насильства з обох боків, за які ніхто не відповів — і які навчили кожен наступний натовп, що можна, а кожну наступну групу оповіщення, що інакше не вийде.

– Корумповані керівники ТЦК із нерухомістю закордоном

– Добровольці з 2014 року, які стали заручниками своїх чеснот і перетворилися на «приречених воювати» все своє життя

Коли умовна згода руйнується, її не заміщає ніщо, але на її місці залишається примус. А примус має просту арифметичну межу: тих, хто примушує, завжди менше, ніж тих, кого примушують. Далі — те, що видно з реакцій на подію, і це, чесно кажучи, тривожить мене більше за саму подію.

За добу довкола Сихова розгорнувся повний спектр відповідей: офіційні заяви, затримання, паралельні “розслідування” громадських середовищ зі своїми знайденими винними і своїми виконаними вироками, публічні погрози від політичних організацій, гіркий фаталізм людей у формі, які пишуть побратимам, що гучних судів не буде і все спустять на гальмах. Придивіться до цього спектру уважно. У ньому немає жодного актора — жодного, — який вірив би, що правосуддя здійснить держава. Ні ті, кого мобілізують. Ні ті, хто мобілізує. Ні ті, хто воює.

Посада арбітра в країні фактично вакантна, і на неї вже вишикувалася черга приватних претендентів — кожен зі своїм слідством, своїм трибуналом, своєю виконавчою владою. Історія знає ім’я такого устрою: отаманщина. Вона буває мережевою, стійкою, навіть героїчною. Вона ніколи не буває правовою. І кожен самосуд — байдуже, чиїми руками і в ім’я чого — це не відхилення від цього устрою, а його будівельна цеглина.

Є й глибший шар, і він пояснює, чому дискусія довкола цього неможлива. Давайте подививимося на мову цих висловлювань у соціальних мережах та офіційних платформах. З одного боку летить лексика, що перетворює людей на тварин і худобу. З іншого стандартизовані розповіді про мисливців за людьми. Функція в обох словників одна: вивести опонента за межі людського виду, зняти внутрішню заборону на насильство щодо нього. Ця граматика ніколи не зупиняється на словах і ми це знаємо не з підручників.

Під нею лежить конфлікт, який узагалі не юридичний. Для однієї частини суспільства військова форма — реліквія: в ній ховали братів, її прали матері й дружини, її запах пам’ятають родини, і рука цивільного, що тягнеться її зірвати, — блюзнірство без жодних пом’якшень.

Для іншої частини та сама форма — уніформа інституції, від якої тікають через дорогу, і претензія на її недоторканність звучить як вимога недоторканності для практик, що за нею стоять. Це зіткнення двох символічних порядків навколо одного предмета. Сторони сперечаються не про факти — вони сперечаються про те, що є святим. Тому кожна нова подія як би вона не розгорталася для однієї зі сторін, НЕ НАБЛИЖАЄ порозуміння, а лише постачає обом порядкам свіжі докази власної правоти.

І тому час назвати проблему на ім’я. Ім’я в неї не “ухилянти” і не “свавілля ТЦК” — обидва ці слова лише позначають, з якого боку розлому стоїть той, хто говорить.

 Ім’я — розрив договору.

Неписаного, але базового договору між людиною і державою, який ці роки тримає фронт надійніше за будь-який примус. Його розривали довго, з обох боків, і кожен з учасників має власний рахунок кривд, здебільшого справедливий. Але зшивати доведеться теж з обох боків — і тут немає симетрії: держава в цій парі сильніша, отже, перший стібок за нею. Відповідальність на людях які є частиною державного апарату на своїх посадах колосальна, адже у натовпу немає інструментів зшивання. У держави вони є.

Ці інструменти відомі, і жоден з них не працює окремо.

Зобов’язання замість обіцянок — терміни служби, ротації, бронювання з датами і відповідальними: довіру повертає не комунікаційна кампанія, а перше виконане слово.

Розведення функцій — армія воює з ворогом, порядком усередині займається поліція, і жоден військовий ніколи не застосовує силу до власного громадянина, бо день, коли це стане нормою, не відіграє назад ніхто.

Робота зі смислом служби: суспільство, в якому служба сприймається як покарання для тих, хто не викрутився, не наповнить військо жодною зарплатою і жодним контрактом, бо проблема лежить нижче грошей — у шарі, де людина або суб’єкт спільної справи, або ресурс для вилучення.

Людей, які перекидали машину, не переконає ні висока виплата, ні право обрати посаду. Це і є найточніший вимір глибини ями.

Машину вже поставили на колеса та відтягнули на майданчик і волнтери зберуть грошей з небайдужих на нову. З машинами це швидко. З договорами довше — але починається так само – з мети, та збору небайдужих.