У березні 2023 року Олександр вперше прибув у район бойових дій. Увечері його посадили в пікап і повезли на позицію.

Він ще не знав маршруту, не розумів, що саме потрібно брати із собою, і лише приблизно уявляв, якою буде його перша ніч на фронті.

За наступні три роки старший лейтенант із позивним «Таксист» пройшов шлях від першого виходу в окопи до командира підрозділу протитанкових ракетних комплексів 30-ї окремої механізованої бригади. Він виконував завдання на кулеметних, гранатометних і піхотних позиціях, командував окремим кулеметним підрозділом, тимчасово виконував обов’язки командира роти, пережив тривалі бойові виходи, важкі контузії та втрату побратимів.

У його історії є й епізод самовільного залишення частини. Після семи місяців на позиціях, трьох зруйнованих укриттів і двох місяців лікування він отримав наказ знову заходити на передову. Олександр пояснював, що фізично ще не відновився, однак, за його словами, його не почули.

Він поїхав додому. Через два з половиною місяці сам зібрав речі, одягнув форму, сів в автобус і повернувся до підрозділу.

— Я просто зібрався і приїхав. Що буде, те й буде, — згадує «Таксист».

Його особиста історія дозволяє побачити одразу кілька важливих процесів: як стрілецька війна поступово стала війною дронів, як бойовий досвід змінює підготовку новоприбулих, чому виснажені військовослужбовці можуть опинятися в СЗЧ і що допомагає їм повернутися.

Історик, будівельник і таксист

До війська Олександр устиг спробувати багато професій. Працював на будівництві, займався торгівлею, мав власну будівельну бригаду, таксував. Саме остання професія дала йому позивний.

— Комбат запитав, чим займався до служби. Кажу: свиней різав, будував, торгував, таксував. Так і став «Таксистом», — розповідає офіцер.

За освітою він історик та експерт із культурних цінностей для митної служби України. Досвід управління людьми здобув ще в цивільному житті, коли керував власною бригадою.

Раніше у війську не служив. Війна на сході України існувала поруч — серед його знайомих і родичів були учасники АТО, — але особисто його життя вона майже не змінювала.

У лютому 2022 року все стало інакше.

— У 2022 році війна мене вже безпосередньо торкнулася. Хлопців, які служили, забрали до армії, а мені сказали: «Ти нам зараз не потрібен». Потім знайомий із ТЦК запитав, чи піду вчитися. Я погодився.

Після п’яти місяців підготовки Олександр потрапив до 30 ОМБр.

Він мав офіцерське звання, і спочатку припускав, що працюватиме переважно з документами. Проте ще під час навчання зрозумів, що опиниться в піхоті.

— Казали: командир — це штаб, папери. Але я бачив, як БТРи їздять, БМП штурмують, як зачищають позиції. Уже знав, що папірці не робитиму. Потраплю в піхоту й піду вперед.

«Увечері сів у пікап і поїхав»

8 березня 2023 року «Таксист» прибув до села Рай-Олександрівка, яке нині перебуває під російською окупацією.

Того ж дня йому запропонували йти на позицію.

— Хлопці питають: «Ідеш?» Я кажу: «Куди?» — «Наперед». Кажу: «Ну так, треба. А що брати?» Вони відповіли, що все розкажуть. Увечері сів у пікап і поїхав. Це був мій перший захід.

Під час першого виходу він майже не боявся — ще не розумів, чого чекати. Перед наступним страх уже з’явився, тому що з’явився досвід. На позиції Олександр уперше побачив загиблих російських військових, яких довелося ховати. Згодом став до кулемета.

— Була відкрита ділянка, на яку я постійно дивився. Біля мене лежала рація. Вони (ворог. — Ред.) забігали й вибігали, а моє завдання було не пропустити їх. Коли кулемет сіє, не кожен побіжить.

Він працював на піхотних, гранатометних і кулеметних позиціях. Командував окремим кулеметним підрозділом, який використовував великокаліберні ДШК, Browning та інші системи.

Війну 2023 року «Таксист» називає більш безпосередньою.

— Тоді була стрілецька війна. Нашими очима були ми самі. Ти сам бачив і чув противника. Дрони переважно дивилися за технікою або великими переміщеннями.

«Зараз ми нічого не бачимо — за нас бачать дрони»

Між війною 2023-го і війною 2026 року, за словами Олександра, утворилася принципова різниця. Піхотинець дедалі рідше самостійно спостерігає за полем бою. Інформацію про рух противника передають оператори безпілотників. Дрони знаходять групи, супроводжують їх, коригують вогонь або самі завдають ударів.

— Нині піхота закопалася і сидить. Ми нічого не бачимо — за нас бачать дрони. Якщо вони помітили, що до нас хтось іде, тоді вже дають команду працювати.

Це не означає, що роль піхоти зникла. Саме вона фізично утримує позиції й має зупинити противника, якщо він подолає дистанційні засоби ураження.

— Раніше я воював безпосередньо. А тепер як піхотинець просто сидиш, щоб ворог не пройшов. Але якщо він дійде до контакту, старі навички все одно потрібні. Стріляти й діяти доведеться тобі.

Тому в підрозділі продовжують проводити заняття на полігонах, відпрацьовувати стрільбу, пересування та взаємодію. Особливу увагу приділяють новоприбулим військовослужбовцям.

Їм показують, як у конкретному батальйоні організований зв’язок, як комплектують аптечки, як пересуваються до позицій, як пристрілюють особисту зброю і як поводяться під постійним спостереженням з повітря.

— Важливо, що їх навчають бойові люди. Не просто інструктор, якого самого десь навчили, але який на позиції не був. У нас офіцери й управління батальйону самі бігають, показують і діляться тим, що пережили.

Якість базової підготовки, за його спостереженнями, залишається нерівномірною. Одні військові прибувають із добрими практичними навичками. Інші розповідають, що в навчальному центрі переважно виконували фізичні вправи, але мало працювали зі зброєю та реальними бойовими сценаріями.

— Вони самі розуміють, куди приїхали. Кажуть: «Покажіть нам, як воно насправді». Щоб не вчитися вже на позиції.

Дрон, який сідає просто над бійницею

Одним із головних технологічних переломів «Таксист» називає 2024 рік.

Раніше безпілотник передусім знаходив позицію або коригував артилерію. Згодом російські підрозділи почали застосовувати апарати, здатні точно зависати або сідати над визначеною слабкою точкою укриття й скидати боєприпас безпосередньо в неї.

— Один дрон прилетів, розкрив позицію. Потім вони вже сідали саме там, де треба, і починали розбирати. На мою кулеметну бійницю сідає — вибух, і бійниці немає. Я вже сліпий, не можу нормально працювати, а вони можуть рухатися.

Це змусило піхоту змінити підхід до фортифікацій. Перекриття робили багатошаровими, насипали більше землі, зменшували розміри бійниць. Окремі укриття заглиблювали майже до шести метрів.

— Ми заглиблювалися, заглиблювалися і ще раз заглиблювалися. Розуміли: це вже не артилерія, яка може лягти трохи вбік. Дрон прилітає точно в конкретне місце.

24 вересня 2024 року російські війська провели на їхній ділянці великий штурм. Частина груп рухалася трасою на мотоциклах, відволікаючи увагу, а штурмовики одночасно атакували з кількох напрямків. На ділянці, яку обороняв Олександр, діяли близько 40 росіян.

— Вони бігли, як колись «вагнерівці»: падають одні — наступні все одно пруть. Те, що ми залишили маленькі бійниці, тоді нас урятувало. Ми могли вести вогонь і водночас не відкривати позицію повністю.

Від розосереджених обстрілів до знищення однієї позиції

Загальну логіку російської тактики офіцер вважає сталою: охопити позицію, відрізати логістику, виснажити особовий склад і лише після цього витіснити його. Проте спосіб концентрації засобів ураження змінився.

— Раніше вони могли одночасно обстрілювати кілька посадок. Зараз беруть одну позицію і працюють по ній, доки не зітруть. Туди летять усі дрони, працює ствольна артилерія. По інших ділянках можуть трохи накидати, щоб відволікати.

На одній з останніх позицій, яку військові називали «Рейхом», росіяни застосували близько 30 ударних дронів проти одного бліндажа.

— Тридцять дронів по одному укриттю. Я був настільки контужений, що кров пішла з очей і вух. Наступного дня довелося відходити. Сів туман — це нас урятувало.

Протягом одного тривалого періоду він перебував на позиціях близько семи місяців. Спершу росіяни зруйнували одне укриття. Підрозділ перемістився на інше — його також розбили. Те саме сталося і з третьою позицією. Після останнього ураження Олександр був важко контужений та дістав травму хребта. Погіршилися слух і зір, почав стрибати тиск.

— Одну позицію розбили, другу, третю. На третій уже дуже сильно. Я вийшов під час евакуації й потрапив до госпіталю.

«Два місяці лікувався, але здоров’я не повернулося»

Лікування тривало близько двох місяців. Після госпіталю Олександр повернувся до району зосередження підрозділу. За його словами, через нестачу людей йому повідомили, що потрібно знову заходити на позицію.

— Я пояснював, що ще не можу. Погано чув, зір погіршився, тиск стрибав, голова боліла, не міг спати. Два місяці лікувався, але воно мені майже нічого не дало.

Виник конфлікт. Олександр називає його взаємним нерозумінням: командування бачило потребу закрити позицію, а він відчував, що фізично не здатний виконати завдання.

— Мене не почули. Я теж їх не зрозумів, вони не зрозуміли мене. Зібрався і поїхав.

Так почався його епізод СЗЧ.

У своїй розповіді офіцер не намагається романтизувати цей вчинок або повністю перекладати відповідальність на командирів. Він визнає власне рішення, але наголошує на стані, у якому його ухвалював.

Історія «Таксиста» демонструє одну з проблем публічної розмови про СЗЧ: за однаковим юридичним формулюванням можуть стояти зовсім різні обставини.

Хтось залишає службу, не пробувши на фронті жодного дня. Інша людина може роками виконувати бойові завдання, пережити кілька контузій, місяцями не виходити з позицій і зірватися після чергового наказу, який уже не здатна виконати фізично чи психологічно.

Це не скасовує відповідальності військовослужбовця. Але без розуміння причин складно ані запобігати таким випадкам, ані повертати людей до служби.

Два з половиною місяці вдома — але постійно на зв’язку

Удома Олександр пробув близько двох із половиною місяців. Водночас він не припинив спілкуватися зі своїм особовим складом.

— Я постійно був із хлопцями на зв’язку. Питав, що там відбувається, переживав за них. Вони залишалися там ще на три-чотири місяці довше. Дехто був на позиціях майже рік.

Поступово він зрозумів, що все одно повернеться.

— Не можу правильно пояснити. Ти вже живеш із цим. Постійно думаєш, як там хлопці.

Олександр зателефонував другові з іншого батальйону й запитав, чи зможе той забрати його до себе. Хотів повернутися до війська, але не в ту саму конфліктну ситуацію.

Друг погодився. Тоді «Таксист» зібрав усе військове майно, яке залишалося в нього вдома: бронежилети, каски, спорядження. Склав рюкзак і вирушив назад.

— Машину залишив удома. Одягнув форму, сів на автобус і приїхав. Ніхто мене не затримував.

«Так само повернувся, як і поїхав»

Спеціальною програмою спрощеного повернення Олександр, за його словами, не користувався. Повернувся він до того самого місця, звідки поїхав. Спочатку хотів перейти в інший батальйон, але командування його не відпустило.

— Сказали: «Ми розуміємо, що всі роблять помилки. Ти сам повернувся — залишайся тут».

З огляду на стан здоров’я та обставини повернення, Олександр отримав тилову посаду командира підрозділу протитанкових ракетних комплексів. Його підлеглі переважно виконують завдання як піхота, а він контролює їхню роботу, веде документацію, займається забезпеченням і приймає нове озброєння. Крім того, його залучають до підготовки новоприбулих.

— Як бойовий офіцер ділюся досвідом. Навчаю людей, проводжу адаптацію. Показую те, що їм реально знадобиться.

Після повернення до нього приїжджали представники поліції, а документи передало Державне бюро розслідувань. За словами військовослужбовця, на момент інтерв’ю справа перебувала на етапі закриття, а судове засідання мало відбутися онлайн.

Олександр пояснює, що повернувся добровільно та вперше, тому очікує завершення провадження без кримінальної відповідальності. Це його виклад поточного стану справ; остаточне процесуальне рішення має ухвалити суд.

Що він сказав би військовим, які зараз перебувають у СЗЧ

«Таксист» каже, що не засуджує військовослужбовців, які опинилися в СЗЧ, адже причини можуть бути різними.

— З різних причин — ми не засуджуємо.

Водночас він вважає, що повертатися варто, особливо людям, які вже мають бойовий досвід.

— Думаю, варто повертатися. Треба ділитися своїм досвідом і показувати, що ми реально чогось варті. Ми тут були стільки часу — і просто потім усе так кинути якось не хочеться.

На власному прикладі Олександр переконався, що добровільне повернення не обов’язково означає негайне направлення на передову. Після повернення йому дали тилову посаду, а також залучили до навчання новоприбулих.

— Якщо вони повернуться, їх одразу на позиції не відправлять. Подивляться: може, когось поставлять на тилову посаду. Хтось може керувати, щось ремонтувати. Зараз багато роботи з дронами. Я повернувся — усе добре, ставлення нормальне. Зараз трохи розвиваюся вже в іншому напрямі.

Його випадок показує, що повернення може бути не лише актом дисципліни, а й способом зберегти для війська накопичений досвід. Піхотинець, який роками прожив під дронами, артилерією та штурмами, здатен навчити новобранця того, чого немає в підручнику.

«Салют» — людина, яка навчила його воювати

Серед тих, хто найбільше вплинув на Олександра, він називає побратима з позивним «Салют». Разом вони проходили перші бойові виходи. «Салют» навчав його облаштовувати позиції, пересуватися, реагувати на обстріли й виживати в піхоті.

24 вересня 2024 року він загинув під час великого російського штурму. Олександр мав зайти на позицію днем раніше, але через обставини прибув пізніше. Коли дістався до підрозділу, йому довелося виносити тіло друга.

— Він мене всього навчив. Перші заходи всі були з ним.

Багатьох військовослужбовців із тієї групи вже немає. Інші стали головними сержантами, командирами бойових машин, офіцерами управління або перейшли до безпілотних систем.

— Ті, хто залишився, зараз уже тримають власні підрозділи. Але всі ми починали разом у тих окопах.

Тил, якого більше немає

На запитання, яку зміну у війні цивільне суспільство ще не встигло повністю усвідомити, «Таксист» відповідає одразу:

— Дальність дронів.

Раніше люди в тилових районах могли чути віддалені вибухи й сприймати війну як щось, що відбувається далеко. Тепер безпілотники можуть долати десятки кілометрів, а окремі системи — значно більше.

— Раніше люди думали: там воюють — нехай воюють. А зараз один дрон прилітає за 50 чи 100 кілометрів і вибухає там, де його ніхто не чекав. Це головна зміна. Тил уже не такий, як раніше.

Для піхоти наступний етап війни вимагатиме ще більшої фізичної витривалості, дисципліни та знання правил протидії безпілотникам.

— Якби я зараз ішов у піхоту, я б бігав і тренувався. Треба слухати все, що говорять бойові люди. Особливо про дрони. Якщо не готовий фізично й не слухаєш, можеш не пережити першого дня.

Піхотинець іде на позицію не лише в бронежилеті й зі зброєю. Він несе воду, боєкомплект, спорядження та інші вантажі. Висадка може відбуватися за два, а іноді й за п’ять кілометрів від укриття.

Страх, за словами офіцера, відчувають усі. Завдання підготовки — не переконати людину, що вона не боятиметься, а навчити її діяти, коли страшно.

«Покажіть, як воно було насправді»

Як історик за освітою, Олександр часто повертається до теми пам’яті. Він хотів би, щоб історію 30-ї бригади писали не лише через назви операцій, офіційні зведення та відео успішних уражень.

Передусім — через досвід піхоти.

Через людей, які копали землю, зміцнювали перекриття, несли воду та боєкомплект, витягували поранених, переживали десятки ударів по одному бліндажу й залишалися на позиціях, щоб не пропустити противника.

— Хотілося б, щоб написали більше про тих, хто там. Не показували, що все красиво. Так не буває. Треба показати, як воно робилося насправді. Як кожен намагався закріпитися, вижити й врятувати інших. Щоб побачили реальність — і тих, хто загинув, і тих, хто досі там.

Його власна історія теж не вкладається в простий героїчний сюжет.

У ній є сміливість і виснаження. Командування людьми й момент, коли він сам уже не міг виконувати наказ. СЗЧ і добровільне повернення. Війна 2023 року, яку він бачив через кулеметну бійницю, і війна 2026-го, яку замість піхотинця дедалі частіше бачить камера дрона.

А ще — усвідомлення, що людина, яка одного разу пішла, не обов’язково втрачена для війська назавжди.

Іноді їй потрібні лікування, пауза, інша посада і можливість повернутися не лише як порушнику дисципліни, а як носію досвіду, за який уже заплачено роками життя на фронті.

Фото з особистого архіву Олександра («Таксиста»)