Трансплантація органів в Україні сьогодні – це не просто високотехнологічна медицина, а справжній медичний фронт. Проведення надскладних операцій в умовах повномасштабної війни, регулярних обстрілів і блекаутів змусило українських лікарів шукати та впроваджувати унікальні логістичні рішення, які нині переймають іноземні колеги.

Спеціально для інформаційного агентства «Київщина 24/7» лікарка-трансплантологиня, хірургиня серцево-судинного відділення хірургічного лікування патології міокарда та трансплантації органів та тканин людини в ДУ «Інститут серця МОЗ України» Софія Чайковська розповіла про роботу на межі можливостей, перші унікальні операції, порятунок пацієнтів у прифронтових регіонах, військових у листі очікування, технології, які дозволяють транспортувати донорські органи через всю країну, та історії, що змушують по-новому поглянути на донорство і ціну людського життя.

– Софіє Михайлівно, сьогодні Ви є частиною команди, яка фактично формує новітню історію української трансплантології. Але чи пам’ятаєте той момент, коли вперше зрозуміли, що хочете присвятити своє життя саме трансплантації серця – одній із найскладніших і найемоційніших галузей медицини?

– Я зі звичайної сім’ї. Моя мама – вчителька початкових класів, медиків у родині не було. Але чомусь із самого дитинства я знала, що стану лікарем. Коли мені було сім-вісім років, усіх котів і собак приносили саме до мене. Я їх по-дитячому «лікувала»: перев’язувала, робила свої маленькі «операції», уявляючи себе справжнім лікарем. Для мене це було абсолютно природно. Завжди найбільше цікавили біологічні науки, тому, коли настав час обирати професію, інших варіантів я навіть не розглядала.

Під час навчання найбільше мене захопила хірургія. Я вступила на бюджет до Буковинського державного медичного університету. Ми дуже старалися добре вчитися, адже від рейтингу залежало, куди потрапиш за розподілом. Якщо ти мав високі бали й відкривалося місце в хірургії – отримував шанс стати хірургом. Для мене було неважливо, де саме працювати, головне – здобути цю спеціалізацію. Так і сталося. Єдина вакансія була у Новгороді-Сіверському на Чернігівщині, і я із задоволенням туди поїхала.

Частину інтернатури я проходила в Інституті хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова. Для цього відпрошувалася з лікарні в Чернігівській області, і протягом трьох років інтернатури – з 2016 до 2019 року – працювала саме там. Саме тоді вперше близько познайомилася з трансплантологією. На той момент в Україні виконували лише родинні пересадки, адже система посмертного донорства офіційно запрацювала лише наприкінці 2019 року. Ми дуже чекали на ці зміни, готувалися до них, а я вже тоді знала, що хочу займатися саме трансплантацією серця. Коли законодавство змінили, я одразу перекваліфікувалася на кардіохірурга, і це дозволило мені працювати саме в цій сфері.

– На вашому рахунку участь у цілій серії унікальних, перших для України операцій. Що ви відчували, коли усвідомлювали, що за вашої участі створюється нова сторінка нашої медицини?

– Мені пощастило потрапити до команди трансплантологів Інституту серця саме в період становлення цієї галузі в Україні. Я брала участь у першій в Україні дитячій трансплантації серця, першій ретрансплантації серця, першій імплантації механічного серця дитині, першій іногрупній трансплантації, першій пересадці легень і комплексу «серце – легені».

Кожна така операція – це величезне хвилювання. У нас є керівники – Борис Михайлович Тодуров і Гаврило Ігорович Ковтун, які ще у 2001 році виконали першу в Україні трансплантацію серця. Упродовж багатьох років, коли система фактично не працювала, саме вони боролися за її відновлення й постійно говорили про необхідність розвитку трансплантології. У відділенні лікувалися пацієнти з тяжкою серцевою недостатністю, для яких іншого шансу просто не існувало. Тому, коли система нарешті запрацювала, цілком закономірно, що Інститут серця став її лідером.

Трансплантологія – особлива галузь медицини. Тут дуже багато залежить від того, що ми самі називаємо фактором дива. Знаєте, як кажуть: «сходяться зорі». З’являється донор, знаходиться реципієнт, і виявляється, що вони ідеально сумісні. Причому дуже часто це стається саме тоді, коли людина перебуває між життям і смертю: або дочекається свого органа, або ні. Так складаються обставини, що ми виконуємо ці перші трансплантації, хоча ніколи не плануємо їх заздалегідь.

Наприклад, коли ми вперше пересаджували комплекс «серце – легені», просто з’явився відповідний донор і пацієнтка, які ідеально підходили один одному за всіма параметрами. У той момент вона перебувала в реанімації в критичному стані. Так само сталося і з першою ретрансплантацією. Хлопцеві, якому вісім років тому пересадили серце в Білорусі, трансплантований орган перестав працювати. Він чекав у відділенні, коли в одному з міст України з’явився ідеально сумісний донор. Ми розуміли: це єдиний шанс, хоча до того ніколи не виконували подібної операції.

Або унікальний випадок із комплексом «серце – нирка» у 2021 році, коли пацієнт у критичному стані, який 20 років перебував на діалізі, фактично був людиною з інвалідністю. Ми ризикнули. А сьогодні він є світовим рекордсменом Oceanman із запливів у відкритому океані. Він повністю повернувся до активного життя й власним прикладом доводить, що трансплантація – це насамперед про життя.

Звичайно, ми щоразу дуже хвилюємося, але в операційній просто робимо свою роботу. Я щаслива, що працюю саме зараз, коли українська трансплантологія переживає період становлення. Ті, хто прийде в професію через п’ять-десять років, працюватимуть уже в налагодженій системі, де трансплантація стане звичною практикою. А нам пощастило бути свідками й учасниками її народження. І, мабуть, найважливіше – наші пацієнти для нас давно стали великою родиною. Ми знаємо їхні історії, підтримуємо зв’язок, вони постійно приходять до нас на огляди.

– Під час повномасштабної війни кількість трансплантацій в Україні не лише не зменшилася, а в окремі періоди навіть зросла. Чим Ви пояснюєте цей феномен?

– Коли почалося повномасштабне вторгнення, упродовж перших трьох місяців трансплантації в Україні фактично не проводилися – у тих умовах це було фізично неможливо. Згодом держава ухвалила низку урядових постанов. Однією з них стало рішення повністю заборонити вилучення органів у військовослужбовців та цивільних, які загинули або постраждали внаслідок бойових дій.

Це рішення було важливим і з точки зору інформаційної безпеки. У перші дні повномасштабної війни російська пропаганда активно поширювала фейки, використовуючи наші довоєнні фотографії з операційних і безпідставно стверджуючи, що нібито українські лікарі вилучають органи на полі бою. Щоб повністю унеможливити будь-які спекуляції на цій темі, забір органів у діючих військовослужбовців та жертв бойових дій законодавчо заборонили.

Але виникла інша серйозна проблема – логістика. Якщо печінку можна зберігати поза організмом 10-15 годин, нирку – до доби, то для серця цей час становить лише 3-4 години. Донори могли з’явитися будь-де в Україні, авіасполучення не працювало, тому доставити серце до Києва наземним транспортом у такий короткий проміжок часу було практично неможливо.

Саме тоді наша команда розробила нову модель роботи. Ми стали першими й поки що єдиними в Україні, хто почав виїжджати до лікарень, де перебував донор. Завантажували в автомобіль усе необхідне кардіохірургічне обладнання, брали із собою реципієнта, команду хірургів, анестезіологів, перфузіологів, операційних медсестер і вирушали в інший регіон. Там, у місцевій лікарні, часто в операційних, де ніколи раніше не виконували кардіохірургічних втручань, ми проводили трансплантацію. Уже наступного дня, після стабілізації стану пацієнта, перевозили його до Інституту серця для подальшого лікування.

Лише за 2023 рік ми виконали 19 таких виїзних трансплантацій і врятували 19 життів. Причому вся команда працювала буквально за всіх – ми самостійно переносили важке обладнання, встановлювали його, перевіряли кожен апарат, адже під час операції на відкритому серці навіть найменший технічний збій може коштувати пацієнтові життя. Останні три роки ми активно стажувалися за кордоном, відвідали провідні клініки Австралії, США, Канади та країн Європи. Саме в США колеги показали нам технологію, яка дозволяє транспортувати донорське серце понад вісім годин. Уже з 2024 року ми впровадили її в Україні.

Тепер ми можемо доставляти донорські органи до Києва практично з будь-якого куточка країни. Минулого року з 63 трансплантацій я особисто експлантувала та доставила 24 серця. Цього року, станом на середину червня, ми вже виконали 30 трансплантацій. Останнє серце я привезла зі Львова, а перед цим був випадок, коли орган із Запоріжжя транспортували рекордні вісім годин. Серце успішно запрацювало, а пацієнт уже повернувся додому. Це величезна відповідальність і надзвичайно важка робота, але заради таких результатів варто працювати.

– Ви стажувалися у провідних трансплантаційних центрах США та Канади. Якщо порівнювати українську та світову трансплантологію, у чому Україна вже сьогодні може бути прикладом для світу, а де нам ще необхідно наздоганяти міжнародних колег?

– Насправді часто виходить навпаки. Ми їдемо туди переймати досвід, але в результаті Борис Михайлович читає лекції іноземним колегам і розповідає, як проводити трансплантації в умовах війни. Для них це унікальний досвід, тому вони щиро захоплюються тим, що українським лікарям вдається робити в таких обставинах.

Наприклад, зовсім нещодавно я отримала підтвердження, що три мої доповіді прийняли до програми Світового конгресу трансплантологів в Австралії. Раніше Україна практично не була представлена на заходах такого рівня. Цього року Борис Михайлович виступить із двома доповідями, я – з однією. Крім того, наші роботи також прийняли на міжнародних конференціях у Норвегії та Чилі.

Світовій медичній спільноті надзвичайно цікаво, як нам вдається досягати таких результатів під час війни. Водночас ці результати відповідають рівню провідних європейських та американських центрів: сьогодні госпітальна виживаність наших пацієнтів становить 91%.

Ба більше, тема моєї кандидатської дисертації присвячена так званими маргінальними донорськими серцями – органам, які в більшості розвинених країнах через певні особливості або супутні зміни взагалі не використовували б для трансплантації. Ми ж навчилися їх відновлювати. Якщо пацієнт перебуває у критичному стані, підключений до ЕКМО і без пересадки має лише кілька днів або тижнів життя, ми можемо виконати додаткові втручання ще до трансплантації: провести стентування коронарних артерій, пластику клапанів або інші реконструктивні процедури.

Якщо донор перебуває у критичному стані та отримує великі дози медикаментів, ми підключаємо його до апарата штучного кровообігу, стабілізуємо орган і тим самим покращуємо не лише стан серця, а й функцію печінки та нирок, які потім також можуть бути успішно трансплантовані.

Для Бориса Михайловича Тодурова й усієї нашої команди трансплантологія давно стала справою життя. Адже серед 240 країн світу лише близько 70 мають технології трансплантації, що є маркером високорозвиненої держави. Але у світі немає жодної іншої країни, де б трансплантологія розвивалася під час повномасштабної війни.

– Українські трансплантологи працюють в умовах повітряних тривог, блекаутів та постійної загрози обстрілів. Чи були ситуації, коли через війну існувала реальна загроза втратити дорогоцінний донорський орган або шанс на порятунок пацієнта?

– Ми неодноразово працювали в прифронтових регіонах – у Харкові, Сумах, Запоріжжі. Бували ситуації, коли під час забору донорських органів або навіть безпосередньо під час операції зовсім поруч лунали вибухи й були прильоти. Але ми не зупинялися – продовжували працювати.

Були випадки й в Інституті серця, коли під час повного блекауту зникало електропостачання, вимикалося медичне обладнання, ми миттєво переходили на резервне живлення від генераторів і завершували трансплантацію. За ці роки ми навчилися працювати практично за будь-яких умов.

– Останнім часом дедалі більше українських військових потребують високотехнологічної медичної допомоги. Наскільки війна змінила профіль пацієнтів Інституту серця і з якими новими викликами сьогодні стикаються лікарі?

– Профіль пацієнтів справді змінився кардинально. Майже щотижня до нас надходять поранені військові з уламками снарядів, кулями чи шрапнеллю в ділянці грудної клітки, серця або магістральних судин. Ми виконуємо надзвичайно складні операції з видалення цих уламків і відновлення пошкоджених структур.

За час повномасштабної війни ми вже трансплантували серця сімом військовослужбовцям. І зараз у моєму відділенні перебувають двоє військових у тяжкому стані, які вже внесені до листа очікування на трансплантацію серця. Це були абсолютно здорові молоді чоловіки, які під час виконання бойових завдань перенесли звичайне ГРВІ або грип. Через неможливість своєчасно отримати лікування захворювання перейшло у пневмонію, а згодом дало тяжке ускладнення на серцевий м’яз – гострий міокардит. У результаті розвинулася дилатаційна кардіоміопатія: серце збільшилося в розмірах і фактично перестало виконувати свою функцію. Сьогодні єдиний шанс урятувати життя цих молодих захисників – трансплантація серця.

– За кожною трансплантацією стоять дві родини: одна переживає найстрашнішу втрату, інша отримує шанс на життя. Чи є історія, яка найбільше Вас вразила і яку Ви згадуєте навіть сьогодні?

– Оскільки я найчастіше виїжджаю на експлантацію донорських органів, то постійно перебуваю саме в тій точці, де смерть зустрічається з життям. Є чудова книга, яка називається «Коли смерть стає життям». Вона дуже точно описує нашу роботу. Одна людина помирає, ми отримуємо можливість врятувати інших, які в цей самий момент борються за життя.

Історія, яку ніхто з нас ніколи не забуде, сталася у 2023 році. Тоді в Україні вперше виконали дитячу трансплантацію серця від померлої дитини. Донором став чотирирічний Юрчик, який отримав важке ураження головного мозку, несумісне з життям. Його мама була лікаркою-анестезіологинею, тому добре розуміла, що означає діагноз «смерть мозку». На той момент в Україні майже ніхто не наважувався говорити з батьками померлих дітей про донорство. Але цього разу саме мама Юрчика першою зателефонувала Борису Михайловичу й сказала, що хоче, аби органи її сина врятували інших дітей.

За законом, якщо лікарня не має можливості провести офіційну констатацію смерті мозку, пацієнта можуть перевести до закладу, де є відповідне обладнання та фахівці. Саме так Юрчика доставили до Інституту серця, а спеціалісти Охматдиту офіційно підтвердили смерть мозку. Після цього система автоматично визначила реципієнта – шестирічну Соломійку, яка перебувала в нас у критичному стані.

Щоб максимально скоротити час ішемії, коли серце перебуває без кровопостачання, ми вирішили одночасно подавати до операційних два ліжка. Це був момент, який ніхто з нас не забуде. Одним коридором одночасно везли двох дітей. За одним ліжечком ішли батьки чотирирічного Юрчика, які щойно втратили сина. За іншим – батьки Соломійки, які трималися за останню надію.

Проходячи повз Бориса Михайловича, мама Юрчика тихо побажала нам удачі. А він пообіцяв, що якщо все мине успішно, вже наступного дня вона зможе сама почути, як серце її сина б’ється в грудях іншої дитини. Операція пройшла успішно. Уже наступного ранку мама Юрчика зайшла до реанімації, приклала фонендоскоп і почула серцебиття свого сина в грудях Соломійки. Після цього вона подарувала дівчинці улюблену іграшку Юрчика, з якою Соломійка не розлучається й сьогодні. Це той момент, який неможливо згадувати без сліз. Саме тому ми постійно говоримо про важливість донорства. Адже трансплантація можлива лише тоді, коли навіть у момент найбільшого болю родина знаходить у собі сили подарувати шанс на життя іншим. Це, мабуть, найвища форма людської жертовності.

– У народі ходить багато міфів про те, що реципієнти разом із серцем переймають звички, смаки чи навіть риси характеру донора. Що з цього правда, а що вигадка?

– У нас є гарна традиція: з часом родини донорів часто знайомляться й підтримують спілкування з реципієнтами. Найчастіше це відбувається саме після трансплантації серця, адже цей орган люди особливо романтизують. Поки б’ється серце, багатьом здається, що частинка близької людини продовжує жити.

Вони кажуть: «Подивіться, він почав так само тупати ногою» або «вживати слова, які часто говорив донор». Чи є цьому медичне пояснення – сказати важко. Можливо, це прояв людської психології: близьким дуже хочеться побачити у врятованій людині хоча б частинку того, кого вони втратили. Цікаво, що за даними світової медичної літератури сни про життя донора частіше описують після трансплантації печінки, а не серця.

Я завжди прошу своїх пацієнтів не сприймати це як щось містичне. Насамперед це орган, який замінив хворе серце й дав можливість жити далі. Не варто боятися чи шукати приховані сенси, адже причини смерті донорів можуть бути дуже різними – від тяжких дорожньо-транспортних пригод до ішемічних інсультів.

Ми намагаємося максимально берегти психологічний стан наших пацієнтів. Але якщо і родина донора, і реципієнт мають щире бажання познайомитися та підтримувати спілкування, ми лише підтримуємо таке рішення.

– У Вашій професії щодня поруч існують життя і смерть, відчай і надія. Після всього, що Ви бачили за операційним столом, як змінилося Ваше особисте розуміння цінності людського життя і що сьогодні Ви сказали б людям, які відкладають турботу про власне здоров’я «на потім»?

– Тут, мабуть, працює відоме прислів’я про шевця без чобіт. Але якщо серйозно, то насамперед потрібно навчитися любити себе й розуміти: власне здоров’я – це відповідальність перед собою та своїми близькими. Якщо ви втратите здоров’я й почуватиметеся погано, то вже не зможете повною мірою підтримувати своїх рідних, працювати, реалізовувати себе. Саме тому не можна відкладати турботу про себе «на потім».

Наприклад, зараз період літньої спеки. Тому дуже важливо дотримуватися простих правил: не перебувати довго під прямим сонцем, пити достатньо чистої води та уважно ставитися до свого самопочуття. Якщо ви маєте артеріальну гіпертензію, не пропускайте прийом призначених препаратів і не займайтеся самолікуванням. Краще знайти час і звернутися до кардіолога, щоб лікар підібрав терапію, яка допоможе уникнути небезпечних перепадів артеріального тиску. Також важливо контролювати масу тіла, адже надмірна вага значно підвищує ризики розвитку серцево-судинних захворювань і ускладнює їх перебіг. Намагайтеся більше рухатися, збалансовано харчуватися, робити акцент на сезонних овочах і фруктах. І найголовніше – не відкладайте турботу про своє здоров’я. Бережіть себе вже сьогодні.

Читайте також: Укриття для дітей чи 242-мільйонна схема? Фірма з орбіти Кізіменка заходить на скандальний підряд у Києві

Фото: Софія Чайковська.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.