Спочатку було смішно. Потім вже не дуже.

Пояснюю йому, що я людина з інвалідністю, показую українське посвідчення. У відповідь: «Нас це не цікавить». Викликають поліцію.

Приїжджає поліція. Думаю: «Ну зараз люди розберуться». Ага… Розібралися так, що вже почали готувати штраф. Аргумент простий: українське посвідчення для них не документ, а польської паркувальної картки в мене немає.

Найцікавіше, що ніхто навіть не намагався розібратися в ситуації. Простіше було одразу зробити з мене порушника. Презумпція невинуватості? Ні, не чули…

У якийсь момент я зрозумів, що сперечатися далі – це як пояснювати стіні, що вона стіна. Тому подзвонив до українського консульства.

І ось тут почалося найцікавіше.

Працівники консульства буквально телефоном пояснили поліцейським те, чого ті або не знали, або не хотіли знати. Після кількох хвилин розмови бажання штрафувати мене кудись дуже швидко зникло, поліцейський швиденько поїхали, залишивши «активіста» зі мною і моїм «прекрасним» настроєм. Вибачався довго, сильно, навіть пару слів заставив сказати українською.

Щиро дякую нашим дипломатам. Бо без них я, мабуть, ще довго доводив би, що інвалідність не перестає існувати тільки тому, що ти перетнув державний кордон. Хоча час і натхнення в мене були.

І знаєте, який висновок?

Інколи найбільша перешкода для людини з інвалідністю – це не сходи чи бордюр. Це люди, які впевнені, що знають усе, навіть не вислухавши тебе, не вникнувши в питання, а просто виконують «приписи і правила».

P.S. Наклейку той активіст відклеїв. А от осад від цієї історії відклеюватиметься значно довше.