Нині Денису Рижкову 28 років, побратими звуть його «Рижик». У війську — з 18 років

Прийшов у ЗСУ ще 2017 року. Після АТО, ООС та поранення під час широкомасштабного вторгнення військовий продовжує свою кар’єру: з рядового виріс до старшого сержанта, а наразі навчається у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, щоб стати офіцером.

В інтерв’ю АрміяInform Денис Рижков розповів про перші дні великої війни, епізоди, які назавжди закарбувалися в пам’яті, віру, що допомагала вижити, та про те, чому після всього пережитого він і далі бачить своє майбутнє виключно у Збройних Силах України.

«Це прозвучить дивно, але: війну треба полюбити»

Ще з дитинства хотів бути військовим, тому пішов у ЗСУ, коли виповнилося 18 років — це було 15 лютого 2017 року — я добровільно прийшов у військкомат. Після БЗВП у Старичах обрав 128-й окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді, був призначений на посаду кулеметника. Чому я захотів служити?.. Ну от хотілося! Я люблю дисципліну (сміється). Я отримую захват від своєї роботи. Це прозвучить дивно, але: війну треба полюбити, бо тоді ти зможеш належно виконувати свої завдання.

Згодом, у 2021 році, пройшов сержантські курси і виріс до командира відділення — командира бойової машини піхоти БМП. Тоді ми тримали лінію оборони під Маріуполем. Я показував хороші результати, до мене тягнулися люди. Мої командири-офіцери говорили, що маю лідерські якості.

Наприкінці 2021 року в мене була відпустка, підрозділ був на відновленні, я поїхав до себе в Мукачево. Десь на початку лютого 2022-го домовилися з побратимом зварити бограч, але… Так і не зварили, бо почалася війна.

Збиралися цілу ніч на каві та енергетиках та вирушили в Дніпро, мовляв, на полігон. Хоча я прекрасно розумів, що після відпустки та відновлення ми не просто так їхали на полігон.

Пам’ятаю, що в середу ми приїхали в Дніпро, а в четвер удосвіта в казарму забіг офіцер та наказав покинути приміщення. Ми ліниво почали виходити, і тут раптом почули прильоти по складах… Звуки були такі, що під час АТО/ООС я такого не чув.

Ще день ми готувалися, і 24 лютого 2022-го о 22-й годині ми почали нічний марш. Я тоді був сержантом, командиром бойової машини.

Епізод, за який отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня: «У повітрі був запах пороху, смерті та крики поранених»

До 8 ранку я їхав на броні, в мороз, без сну. Гул техніки просто позакладав вуха. Ходили в туалет «на ходу», бочком, з броні.

Вже зараз знаю, куди ми приїхали зрештою (бо тоді не знав) — то був Мелітополь. Ми зайняли першу лінію оборони на трасі. Не було їжі та води, приїздили цивільні, давали цигарки та воду. Настав вечір — з боку Мелітополя поперли танки, з піднятими дулами. Мій оператор-навідник БМП нічого їм би не зробив, але я все ж наказав своєму навіднику прицілюватися. Ми витримали дистанцію, вистрілили, але пострілу не було — бо моя БМП їздила, але не стріляла. І слава Богу, бо то були наші танки…

А з настанням сутінків почалося пекло що з одного боку горизонту, що з іншого. Це наче спалах від фотоапарата — але «знімки» ці робить мільйон фотографів, горизонт просто горів. Летіло все: «Смерчі», «Урагани», «Гради», винищувачі. Кожне наше перехрестя рівняли із землею. У росіян була значна кількісна перевага. У тому хаосі треба було думати логічно.

Як мені вдалося вижити в ті перші дні?.. Знаєте, я вірю в Бога. Свого часу працював у церкві, протягом 9 років, був прислужником… На війні для мене є місце молитві. «Псалом 90» — найсильніша молитва для мене.

Того вечора троє моїх побратимів дістали поранення. Вони лежали на дорозі і кликали на допомогу. Вони перебували в червоній зоні, і мали самі собі вміти надати допомогу… Але ж вони були солдатами, і, можливо, не встигли набути тих знань. Я розумів, що треба допомогти. Так, було страшно — але вибіг до них. Наклав їм турнікети їхні ж. Знову почалися «виходи». Розумів, що перебігати кудись не можна. Тому просто обійняв одного з них. Був приліт, але не зачепило ні мене, ні побратимів.

Почалася ніч. Якби я вмів малювати, то зобразив би це так: нас розбили відсотків на 50. Техніка була вся в уламках, але їхати могла. Ми почали рух, небо спалахувало з обох сторін, по боках горіла знищена техніка, лінії електропередач іскрили червоно-фіолетово, наче в пеклі. В повітрі був запах пороху, смерті та крики поранених. Ми від’їхали трішки вглиб, щоб перегрупуватися.

За цей бойовий епізод я отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. В поданні йдеться, що цю нагороду я отримав за перші бої за Мелітополь, Токмак і Мирне.

«Кістки і череп механіка-водія зібрав у мішечок»

Я думав, що вже після цього пекла для мене війна закінчилася. Ми від’їхали на 5 км і знову почали тримати оборону в Щербаках на Запоріжжі — і там пи**ець теж був… Людей там уже не залишилося, фактично то був хутір на чотири хати.

Якось, на початку березня 2022 року, зустріли 90-річну бабусю, в її хаті вікна розбиті, і питає: «Сину, а ви чого у формі військовій? Війна почалася?». Я відповів ствердно. І стало гірко, бо розумів, що вона, можливо, ще Другу світову застала… І тут знову війна.

Згодом ми отримали наказ виходити — йшли пішки приблизно 25 кілометрів. Нас було десь 40 осіб. Йти було важко. Хтось викидав броню… На нічліг залишилися в посадці: розпашілі після ходьби притискалися одне до одного…

Згодом ми отримали чеські БМП. Зайняли лінію оборони, тримали її протягом кількох місяців. Потім нас повезли на Херсон, ми відпочили, помилися, і далі — херсонський контрнаступ.

До цього я завжди був упевнений в усіх наших операціях. За ніч до цього контрнаступу було кепсько, ком у горлі, тремор, не спав. Я наче відчував, що щось станеться. Вранці, заскочивши на броню, я почитав побратимам «Псалом 90»…

Ми пішли в наступ. Перед нами підірвався танк на міні. Я дивлюся на моїх мобілізованих побратимів на броні і розумію, що нам ще треба вести бій — а вони вже «попливли»… Після цього командир поставив мою БМП першою в колоні. Я прекрасно розумів, що я першим буду «ловити» міни, на себе братиму перші вогневі контакти та зіткнення з противником… За одним із поворотів моя БМП підірвалася.

Нас всіх відкинуло, як у фільмі, на метрів 6. Опік обличчя, обпалена балаклава, єб**ша контузія…

Мене запропонували евакуювати, але я відповів, що не можу покинути своїх… На це отримав відповідь, що я й**нутий.

Повернувся до взводного, він відповів: «Рижик, щось ти погано виглядаєш». Від вибухів тоді в мене почалася дезорієнтація в просторі… Згодом підійшов ще один побратим і спробував пояснити, що для мене вже війна закінчилася… Мені стало образливо дуже, я ж був із ними від початку і взагалі не хотів покидати їх… Я пішов, з великим сумом і осадом.

Але все ж я повернувся до БМП, яка підірвалася. Знайшов старий мішок. Заліз до місця, де сидів механік. Зібрав його кістки і череп — знав, що ніхто цього не зробить, крім мене. Він згорів повністю…

Далі із цим мішечком поїхав на медичний пункт. Там, під час сортування, запитали, скільки людей приїхало. Я відповів, що двоє. Перепитали, де другий. Я відповів, що у мене в руках… Після цього мене накололи препаратами, і я поїхав лікуватися.

«Війни стало забагато — перевівся в дисциплінарний батальйон ВСП»

Під час реабілітації я побачив, як люди живуть поза війною — так і має бути. Адже ми воюємо для того, щоб мирне населення не відчувало, що триває війна. У мене немає негативу від того, що люди в мирних містах можуть розважатися. Так, інколи зуби стискаю міцніше — але треба пам’ятати, що на одного військового працює 10 людей. І не кожному треба воювати.

Три місяці я лікувався і повернувся на Запоріжжя… на ті самі позиції в Щербаках, де і стояли раніше. Я виконував обов’язок, але не стежив за часом. Я не знав, який день і місяць. Перед очима був той самий ландшафт — посадка.

В якомусь моменті мені стало війни забагато, і я перевівся в дисциплінарний батальйон ВСП в місті Києві. Мене перевели наказом Головнокомандувача як обмежено придатного.

Я був командиром дисциплінарного відділення. Через пів року став головним сержантом взводу дисциплінарної роти.

Так, у дисбаті були люди, які здійснили СЗЧ або дезертирство під час війни… В певній мірі я розумів засуджених за їхній вчинок — і вони мене розуміли, що теж був у боях. Я знав мотиви їхнього вчинку. До таких людей треба вміти знайти підхід.

«Коли погодили рапорт на навчання на офіцера — я радів, наче божевільний»

А офіцером я хотів бути завжди. Я від рядового дійшов до старшого сержанта, і хотів далі вдосконалювати свої навички, розвиватися професійно, не сидіти на місці. Так, у штурмовиках не було можливості піти вчитися на офіцера, бо триває війна. Далі мене перевели в Центральне управління ВСП, багато працював із паперами. Але я все одно просився вчитися на офіцера у ВІКНУ. Зрештою, за хорошу роботу і виконання службових обовʼязків я отримав «зелене світло» на навчання.

Я написав рапорт, його погодили — я радів усім серцем, наче божевільний. Почав збирати документи, думав над тим, яку спеціальність обрати. Я люблю психологію, хоча хотілося щось більш бойове… У 2025 році я обрав спеціальність «Правоохоронна діяльність у ЗСУ».

Моя майбутня робота безпосередньо пов’язана з документами та захистом прав військовослужбовців. Маючи бойове минуле, я чітко знаю, з якими проблемами стикаються солдати, і де система дає збій. Як військовий юрист, я прагну допомагати особовому складу не «на око», а виключно «згідно та відповідно» до закону.

У ВІКНУ — надзвичайно потужна база та методика викладання, і тутешній навчальний процес мені дуже відгукується. Мені 28 років, але мені щиро цікаво дізнаватися нове. Я прийшов сюди по знання, які завтра працюватимуть на захист наших людей.

Мій бойовий досвід вимагав глибокого теоретичного підґрунтя, тому мій вибір припав на ВІКНУ. Це унікальний заклад, який гармонійно поєднує залізну армійську дисципліну та високі стандарти класичної університетської освіти. Для мене ВІКНУ — це простір, де формуються офіцери нової формації, здатні ухвалювати виважені аналітичні рішення.

Своє майбутнє я пов’язую виключно з лавами Збройних Сил України. Я прийшов сюди у 2017 році — й залишаюся тут надалі. Моя мета — закінчити навчання, повернутися у військо вже в офіцерському званні. Я хочу робити все, щоб наша армія ставала сильнішою з кожним днем.

Фото Віталія Павленка та з особистого архіву Дениса Рижкова