Ексклюзив

У серпні 1991 року Україна зробила крок, до якого покоління українців ішли десятиліттями. За кілька днів до проголошення незалежності ще ніхто не міг із певністю сказати, яким буде майбутнє держави. Та вже 24 серпня історія змінилася назавжди — Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України.

Сьогодні, до Дня чергової річниці цієї події, особливо важливо почути тих, хто був усередині цього історичного процесу. Ексклюзивно для «Київщини 24/7» ми поспілкувалися з Іваном Зайцем — народним депутатом України першого скликання, який брав безпосередню участь у проголошенні незалежності.

Яким був той день зсередини, що відбувалося у сесійній залі та чому незалежність України стала не випадковим подарунком історії, а результатом тривалої боротьби — про це говоримо з людиною, яка бачила народження української держави на власні очі.

— Українську незалежність часто розглядають як результат розпаду СРСР. Ви стверджуєте протилежне: саме незалежність України стала одним із чинників його ліквідації. На чому ґрунтується ця оцінка?

— СРСР (ред. — Союз Радянських Соціалістичних Республік) сам по собі не розпався б — він просто змінив би форму, як царська Росія колись перетворилася на комуністичну імперію. Це Україна зруйнувала Радянський Союз.

Подивіться на календар подій:

24 серпня Верховна Рада ухвалює Акт проголошення незалежності — СРСР ще існує. У вересні визнають незалежність країн Балтії — СРСР знову начебто існує.

1 грудня на референдумі 28,8 мільйона українців підтверджують Акт і стають творцями власної держави.

5 грудня Верховна Рада прямо заявляє у зверненні до народів світу, що Договір 1922 року про утворення СРСР для України більше не діє.

І лише після цього, 8 грудня у Біловезькій пущі, підписують рішення про ліквідацію СРСР як геополітичної реальності.

Теза про те, що СРСР розпався і в результаті народилася Україна — не просто хибна, а й шкідлива. Саме Україна виламалася із союзного простору і ліквідувала імперію.

— Нерідко ми чуємо російські наративи, що незалежність нам просто «впала з неба» чи була кимось подарована. Як було насправді?

— Ми відкидаємо російські імперські концепції про те, що Українська держава була кимось дарована — чи Леніним, чи Єльциним. Відкидаємо міф про те, що української державності немає, а Українська держава постала як змова купки політиків.

Насправді вона постала з волі всього народу.

Українська держава — це геополітичне явище з-поза меж можливого. Ніхто не дозволяв нам її створювати. Ніхто не допомагав. Навпаки, нам завжди обмежували можливості.

Але наш народ спромігся в умовах неможливого створити свою державу.

Рушійною силою цього процесу на зламі 1980-х і 1990-х років став Народний Рух України. Він дав суспільству ідею власної держави національного типу, демократії та повернення до Європи. Через участь у владі ми завели ідею незалежності у владні кабінети, а Декларація про державний суверенітет стала одним із ключових поворотів на цьому шляху.

Сучасна Українська держава творилася мирним способом, але її постання все одно вимагало повної мобілізації сил нації, колосальної творчої роботи та твердості духу найкращих її представників.

— Що дало Україні можливість у 1991 році скористатися цим історичним моментом?

— Тоді імперська система розкололася на два табори — Горбачова і Єльцина. Обоє вони були імперцями, але по-різному бачили збереження імперії. Горбачов хотів «підмарафетити» СРСР, а Єльцин прагнув перетягнути владу на Росію та знову «збирати землі».

20 серпня у Москві планували підписати новий Союзний договір. Але український парламент ще 27 червня відклав його розгляд, розуміючи: без України жодного Союзу не буде.

Коли вони зійшлися в цій боротьбі, виникло вікно історичних можливостей проголосувати за незалежність. І до честі мого покоління та тодішніх українських політиків ми цю нагоду не змарнували. Ми проголосували за незалежність України і створили самостійну українську державу.

— Ви були серед тих, хто 24 серпня працював над остаточним текстом Акта. Про що саме точилися суперечки з комуністичною більшістю?

— Головні суперечки точилися довкола назви держави та преамбули самого Акта проголошення незалежності. Від опозиції працювали ми з Дмитром Павличком, від комуністів — Олександр Мороз та інші.

Комуністи пропонували штучні інституційні назви на кшталт КНДР (ред. — Корейська Народно-Демократична Республіка). Ми ж наполягли прибрати будь-яку прив’язку до УРСР (ред. — Українська Радянська Соціалістична Республіка) і закріпили просту й чисту назву — «Україна».

Коли дійшли до преамбули Акта, комуністи одразу зачепилися за фразу «виражаючи волю народу…» і влаштували демарш: «Звідки ви знаєте волю народу? Яка може бути воля народу, якщо не було референдуму?». Ми їм казали, що ця воля виражалася у боротьбі за Україну ціле ХХ століття. І збройна боротьба була. І на цій дорозі до нашої державності полягли цілі покоління українських патріотів. Наша дорога до незалежності рясно полита кров’ю українців. Ми згадували і розстріляне відродження, і всі ці покоління, які боролися за Україну, за її державність. Це все було вираженням волі українського народу. Тому ми говорили: не можна сказати, що воля народу виникла тільки в цей момент. Вона формувалася протягом усього ХХ століття — через боротьбу, через жертви, через прагнення мати свою державу.

Щоб зламати цей опір, Дмитро Павличко запропонував пов’язати проголошення незалежності з небезпекою, яка нависла над Україною у випадку перемоги ДКНС (ред. — Державний комітет з надзвичайного стану). Я як представник опозиції почав заперечувати, що ми так не можемо писати, тому що ігноруємо волю народу і пов’язуємо ці події з ДКНС. Тоді Дмитро Васильович кинув мені листок паперу і сказав: «Пиши, як ти хочеш». Я своєю рукою написав замість «смертельної небезпеки» — «надзвичайної небезпеки». Але потім подумав, що не треба в цьому напрямку працювати. Я віддав листок назад і сказав, що це політична помилка, і хай вирішує більшість. Я не став нав’язувати цю тезу. У результаті залишилося формулювання про смертельну небезпеку.

— Які ще формулювання в Акті були для вас принциповими особисто?

— Підправили тезу про те, що територія України є неподільною і недоторканною. Спочатку було «цілісною і недоторканною», але на мою пропозицію записали «неподільною і недоторканною».

— Окремою сторінкою 24 серпня стала поява національного стяга в сесійній залі. Як саме синьо-жовтий прапор став офіційним символом парламенту?

— Прапор до сесійної зали Верховної Ради заносили двічі. Перший раз — 1 жовтня 1990 року, напередодні студентського голодування. Тоді ми, народні депутати, вийшли, взяли прапор і занесли його в залу. На нас накинулися представники комуністичної більшості. Я, зокрема, штовхався з депутатом Коваленком. Наше штовхання закінчилося, можна сказати, нічиєю.

Після цього Іван Степанович Плющ зійшов із президії, забрав прапор і відніс його до секретаріату.

А вдруге прапор занесли вже 24 серпня 1991 року, після ухвалення Акта проголошення незалежності та постанов на його розвиток. Того дня Роман Лубківський запропонував внести до зали великий прапор, який люди цілий день тримали перед Верховною Радою, скандуючи: «Незалежність!».

Я запропонував не просто внести його до зали, а підняти над куполом Верховної Ради. І 4 вересня 1991 року синьо-жовтий стяг уперше офіційно підняли над куполом Верховної Ради.

— Чому виникла ідея провести референдум 1 грудня? Чи був острах, що Москва може якось скасувати рішення парламенту?

— Остраху перед Москвою не було. Ідея референдуму виникла з інших причин. Її автором став Ігор Рафаїлович Юхновський.

У своїй співдоповіді як лідер Народної Ради він сказав, що референдум — це шлях у будові держави всім народом.

Успішний референдум мав відразу посилити наші позиції у міжнародному визнанні України.

Юхновський пам’ятав досвід Української Народної Республіки. Вона зазнала поразки не тільки через відсутність єдності між політичними силами, а й через відсутність міжнародної підтримки.

Тому він запропонував творити нашу державу шляхом референдуму. І так воно й сталося: творцями української держави стали 28,8 мільйона людей, які підтримали Акт проголошення незалежності України.

— Ядерний геополітичний статус України на початку 90-х був потужним козирем. Чому Україна поступилася цим активом під Будапештський меморандум замість вигідних гарантій безпеки?

— На той момент моя думка така: не було умов, щоб ми зберегли ядерну зброю в Україні. На нас навалилися дві глобальні сили — Радянський Союз, фактично Російська комуністична імперія, та Сполучені Штати Америки.

Саме ці дві сили вибудовували тодішню архітектуру безпеки, і їхня співпраця ґрунтувалася на бажанні зберегти монополію на ядерну зброю. Другий фактор — громадська думка. Після Чорнобиля люди страшенно боялися всього, що пов’язане з ядерною зброєю. Москва через контрольовану нею інформацію поширювала міфи про те, що ядерна зброя в руках українців — це світовий армагедон. Тому треба було вибирати: або державність, або ядерна зброя. Демократичні сили тоді поставили на створення власної держави.

У чому була злочинна помилка влади? Треба було оцінити цей актив. Це приблизно 1,5 мільярда доларів. Цей актив треба було продати максимально вигідно для України. Не орієнтуватися в цьому питанні на Росію, як тоді орієнтувалася влада, а довіряти Заходу. Захід у певні моменти натякав на можливість домовленостей із американцями, на вступ до НАТО. Але тодішня владна еліта на дух не сприймала саму ідею НАТО, і ця можливість була закрита. Не треба було передавати Росії боєголовки. Їх можна було розбирати тут, в Україні, і використовувати отримані матеріали в мирних цілях. Тому я вважаю, що ми дуже легко, навіть собі на шкоду, позбулися величезного активу. Підписання Будапештського меморандуму — це безвідповідальність влади.

— Як події 1991 року пов’язані з нинішньою війною проти Росії?

— Зв’язок прямий. Росія не мириться з існуванням незалежної України, адже без нас вона не здатна бути імперією.

Їхня ідеологія — це рашизм. Це тоталітарна ідеологія винищення, яка сформувалася раніше за фашизм та нацизм і є гіршою за них. Для нас це війна за виживання нації та війна цивілізації проти варварства.

— Що нам необхідно усвідомити зараз для збереження нашої держави?

— Перший урок — зрозуміти, що держава є основною національною цінністю. Нам потрібно тримати державу як зеніт. Саме через відсутність держави у ХХ столітті перед українцями виникла загроза депопуляції — перестати існувати не лише як соціальна та національна, а навіть як біологічна спільнота. Держава — це не влада. Влада — лише частина держави. Ти воюєш не за владу, ти воюєш за державу. Тому кожен громадянин має відповідально ставитися до формування влади й обирати найкращу владу. Політична діяльність, як казав Любомир Гузар, — одна з найкращих форм людської діяльності, якщо людина професійно підготовлена, моральна і патріотична.

Другий урок — здатність різних політичних сил домовлятися. Коли ми творили свою державу, у Верховній Раді були різні сили, діаметрально протилежні за ідеологією, розумінням України, минулого та майбутнього. Але ми знайшли можливість об’єднатися для ухвалення рішень, які привели до створення української держави. Це можна побачити на прикладі Декларації про державний суверенітет України, Акта проголошення незалежності, референдуму. Ми змогли піднятися над особистими та політичними розбіжностями і створити українську державу. Сьогодні нам так само потрібно користуватися цим прикладом.

Також вже треба думати про те, як відновити Україну після війни. Це не тільки дороги, будинки та матеріальна інфраструктура. Потрібно створити інфраструктуру духовно-культурного відродження України: приміщення для шкільного навчання, музеїв, архівів, книжкові магазини, інституційну базу для розвитку української культури. Надважливою є українська мова. Це найпотужніший чинник нації та державотворення. Ми також повинні поважати українського воїна. Сьогодні українські воїни — наші рятівники, рятівники кожного з нас.

Читайте також: Вцілів в окупації та пройшов крізь кулі: історія розстріляного прапора з Ворзеля, який повернув людям віру в життя

Фото: з відкритих джерел

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.