Від фанатського сектору до бойового братерства: командир «Янкі» про народження «Любарта»

Суспільство
Вадим «Янкі» Крикун. Командир 20-ї бригади 1-го корпусу Національної гвардії України «Азов»

Вадим «Янкі» Крикун пройшов шлях від фанатського сектору і барикад Революції гідності до командира 20-ї бригади 1-го корпусу Національної гвардії України «Азов». В інтерв’ю для АрміяInform він розповів про бойове становлення, побратимство футбольних ультрас і життєву подорож від перших добровольчих формувань до професійного війська.

— Друже «Янкі», розкажи коротко про себе.

— Я з Луцька. Тут народився у 1991 році, тут жив до 1999 року, а потім з родиною переїхав — три з половиною роки мешкали в Сакраменто, штат Каліфорнія. Повернувся до Луцька. Завдяки цьому переїзду маю позивний «Янкі».

Вищу освіту здобув у Волинському національному університеті на кафедрі економічної географії. Згодом була магістратура на економічному факультеті. Там вивчав управління інноваційною діяльністю. Нині навчаюся в Національному університеті оборони України («Управління військами розвідки і спеціального призначення»). Одружений.

— До 2014 року ти не мав досвіду військової служби?

— Я був студентом магістратури, коли поїхав вперше на Майдан. Після нього одразу потрапив на війну. У квітні 2014-го опинився в одному з тренувальних таборів «Правого сектору» в Дніпропетровській області.

Щоправда, перебував там недовго, бо до участі в бойових діях їм було ще далеко, а ми були молоді, нам хотілося діяти тут і зараз. Повернувся на Волинь, а тоді вже почалися бойові зіткнення на сході — зокрема у Слов’янську та біля Маріуполя, який був частково окупований. Я вийшов на колег з футбольних ультрас київських клубів, щоб підказали, до яких бойових підрозділів краще долучитися, аби протистояти російській агресії.

Вони мені порадили «Азов». Тож із колективом однодумців — десь 30 людей — зібрали речі й поїхали маршрутками через Київ до Бердянська, далі на таксі — в Урзуф. Тоді «Азов» щойно влаштувався на одній із перших своїх баз. Це була колишня дача Януковича. Далі події замиготіли дуже швидко, і вже напередодні визволення Маріуполя, у червні 2014 року, я став бійцем «Азову».

— Активістами Революції гідності часто були футбольні вболівальники. У тебе також був такий досвід?

— Можна сказати, що це мій перший досвід соціальної активності — футбольний рух, зокрема ФК «Волинь». Вважаю, активне вболівання — це чи не найкраща школа виховання чоловіка й воїна. Вона загартовує, прищеплює любов до свого регіону, до спільноти. Так само, як колись ми билися за клубні кольори, за репутацію, за назву міста, так зараз боремося за державні кольори, за державні інтереси та суверенітет. Для мене, як і для багатьох колег по сектору, саме під час активної фази Майдану футбольний рух переріс у збройну боротьбу за власну державу.

На Майдані був у 21-й сотні самооборони «Заграва». Це вже були активні бої на Грушевського, на Банковій. З товаришем «Фітілем» закупили в «Епіцентрі» найпростіші засоби захисту: респіратори, каски будівельні. Потім поїхали на Майдан, шукали спільних знайомих. Знайшли хлопчину, який був командиром сотні. Потрапили на шикування і вже далі із цією сотнею пішли в бій. Майдан я змушений був залишити, коли вночі в сильний мороз потрапив під роботу водомета і зліг із запаленням легенів.

Загалом, ми нормально так «подвіжували». Пам’ятаю, що в мене захистом були дверцята від холодильника, а після будівельної каски мені дали шолом від мотоцикла.

— Революція стала справжньою школою життя?

— Однозначно. Ми не були прив’язані до якоїсь організації чи структури. Ми були молоді українські патріоти, які боролися проти свавілля влади. Тоді було неважливо, в якій ти структурі, з ким ти, хто поруч — головне, щоб поруч стояли однодумці.

І справді — серед учасників Революції гідності було повно футбольних ультрас. Багатьох із них я знав особисто ще з часів, коли між різними угрупованнями, тобто «фірмами», були складні стосунки. Ми ворогували, билися, щось доводили одне одному. Наприклад, відомо про запекле протистояння секторів луцької «Волині» та львівських «Карпат».

Але щойно почалися протести й повстання, уся ворожнеча припинилася. Авторитетні вболівальники підписали меморандум про припинення протиборства, щоб разом воювати проти спільного ворога, який загрожував державі. Це було феноменально! Раніше я сам із багатьма хлопцями бився у фанатських сутичках, а згодом ми пліч-о-пліч стояли на барикадах революції та на бойових позиціях.

Ультраси тоді були ядром опору: молоді, активні, сміливі. Ми особливо не тямили у військовій справі, але бігли вперед, йшли на штурми й навіть визволяли населені пункти.

У перші дні повномасштабки львівські ультрас зателефонували мені. Запитали про дві речі: чи збираємося ми воювати і чи маємо зброю? Почувши дві ствердні відповіді, уже за кілька годин вони були в Луцьку — десь 40 людей. Якось так воно працює. Нині кістяк «Любарту» відсотків на 70 становлять саме ультрас. Хлопці «биті», досвідчені, неодноразово поранені. На жаль, дехто вже загинув. Але багато хто доріс до командирських посад. Нині я назвав би їх професійними військовими, а не просто футбольними фанатами.

— Як відбувалося твоє зростання під час служби в «Азові»?

— На початках у нас був так званий волинський взвод — третя сотня, третій взвод. Пам’ятаю, коли ми зайшли, було нас приблизно 30 людей. Молоді й гарячі хлопці, які не пропускали жодної нагоди десь виїхати «попрацювати». Вони швидко заслужили авторитет, встигли повоювати за визволення Маріуполя. Після цього були й інші гарячі точки: Мар’їнка, Павлопіль, Широкине.

Взимку 2014 року я став командиром взводу. Це відбулося по-козацьки: мене визначили, скажімо так, простим голосуванням. Згодом це затвердили офіційним наказом, а з часом я став командиром роти. У цьому статусі й завершився мій перший етап служби в «Азові».

То був період після так званих Мінських угод, коли почалося замороження бойових дій. Не було зрозуміло, скільки ще «Азов» триматимуть на лінії зіткнення, і зрештою нас замінила морська піхота.

Я звільнився у листопаді 2015 року. На той момент я був, напевне, у найкращій фізичній формі за все своє життя — нас дуже ретельно готували. Але кадровим військовим не був, та й загалом тоді так склалися обставини в країні й у самій армії.

— Отже, у тебе між студентською лавою, Майданом і війною взагалі не було якоїсь цивільної роботи? Одразу Майдан, а за ним фронт?

— Так, одразу конкретні бойові завдання. Командир взводу, потім командир роти у 2014–2015 роках. Багато цікавого з тих часів залишилося в пам’яті. Ось, приміром, виїзд на Павлопіль.

Це був мій перший бойовий вихід у статусі командира взводу. Перед тим ми, кілька командирів, зібралися на короткий брифінг: обговорили план та окреслили загальні завдання. На той момент ми поняття не мали, якими силами ворог засів у селищі, що саме і як нам робити. Було просто розуміння: ось є селище, там може бути противник, і його треба зачистити, щоб потім вибудувати оборону. Я вишикував хлопців, сказав кілька слів, і колона рушила на ворога. Єдиною бронетехнікою в нас був БРДМ, а за ним їхали звичайні цивільні машини: пікапи, буси…

Уже на під’їзді до Павлополя колона зупиняється. На зв’язок виходить — якщо я не помиляюся — Гал, він тоді був командиром роти. Запитує, чи хтось знає дорогу? А я свого часу тримав блокпост біля Павлополя кілька тижнів. Відповідаю, що місцевість мені знайома. От наш «Форд Рейнджер» й очолив колону. В авто зі мною були ще троє бійців.

Їдемо помаленьку на чолі колони, а друг «Брат» (зараз мій заступник з бойової підготовки) каже: «Зазвичай ціляться по першій та останній машинах у колоні…»

Але ми успішно заїхали в селище, роз’їхалися по вулицях. Я зі своєю групою йшов з одного боку вулиці, з іншого — інша група. Підійшли до школи, де перед тим виявили ворожу двійку. Снайпери відпрацювали гарно, і ми продовжили зачистку. Все відбувалось на чистій імпровізації: куди йти, що робити, як зачищати. Мали вогневі контакти. На жаль, саме під час тієї операції були й перші загиблі з мого підпорядкування — «Белаз» і «Тихий». Хлопці об’їжджали з флангу і підірвалися на міні. По тіла виїхав мій друг, боєць «Буба». На жаль, теж підірвався, втратив кінцівку. Тепер уже відновився й на протезі їздить навіть на мотоциклі.

Пригадую, що дізнався про втрати після зачистки. Ходили по Павлополю, пили каву, сміялися, а тоді ошелешила новина про загибель «Белаза» і «Тихого».

Далі була Широкинська операція. Після кількох років життя у США я маю вільну англійську. В «Азові» на той момент вже були іноземці: греки, шведи, британці, французи. Мене призначили комунікувати з ними. Служив на драйві, бо ці хлопці були дуже активними. Ми постійно робили вилазки, брали участь в усіх операціях. Якось на блокпосту біля Широкиного надумали викрасти російський танк. Ми такої зброї тоді не мали.

Була зима. Екіпаж прогрівав двигуна вранці та увечері, а сам тусувався на блокпості.

Звісно, що ніхто з нас не мав найменшого поняття, як завести танк і керувати ним. Тому залучили екіпаж із ЗСУ. Нашим завданням було вночі непомітно прийти до блокпосту берегом моря, піднятися крутим схилом і зайти з тилу. На жаль, танк ми так і не вкрали, але закидали блокпост гранатами. Був контакт, стрілецький бій. Згодом відтягнулися тим самим маршрутом назад.

Тоді це круто, весело було, про це всі говорили. Зараз думаєш: «Боже мій, яка авантюра!».

— З чого починалося ДФТГ «Любарт»?

— Це були хлопці з наших парамілітарних структур, ветерани «Азову», тих самих футбольних ультрас. У нас був свій парамілітарний клуб, якщо так можна назвати організацію, де ми тримали порох сухим, відшліфовували навички на полігонах, проводили вишколи для молоді й цивільних. Ми готувалися, розуміючи, що війна не завершилася після 2014-го. Знали, що ця фаза переросте в щось нове.

Біля витоків було приблизно 20 людей. У нас відбулося кілька нарад до повномасштабного вторгнення. Я спілкувався з представниками силових структур, вони вже тоді давали певні сигнали, що «щось буде». Щоправда, я очікував загострення на донецькому напрямку та, можливо, з Криму. Не передбачав, що буде настільки масштабне.

Але ми мали кілька планів на різні варіанти розвитку подій. Наприклад, на випадок тотальної втрати зв’язку чи загострення на Волині. Пам’ятаю, коли о четвертій ранку завдали перших ракетних ударів по луцькому аеродрому, ми не панікували. Натомість мали точку збору, і вже о 5-й ранку там зібралось до десяти наших хлопців. Потім шукали місце дислокації і збирали людей далі.

Я поїхав по зброю. Провів цілий день із представниками силових структур і Сил оборони, отримав 30 одиниць зброї. І от коли я під вечір приїхав до хлопців із цими тридцятьма АК-74, на шикуванні стояло вже понад 300 людей. Тоді зрозумів, що потрібно створювати повноцінний підрозділ.

У період після АТО до повномасштабки я мав власну охоронну фірму. У нас був молодий колектив із наших ветеранів та хлопців, які займалися в спортивному клубі. Надавали охоронні послуги різного формату і так заробляли на своє життя.

Чимало з них нині служать у «Любарті». Звісно, з початком повномасштабки бізнес закінчився. Ми всі добровільно мобілізувалися, віддавши весь ресурс того бізнесу на потреби підрозділу: від людей до авто.

Автори: Євген Букет, Марко Мельник

Залишити відповідь