Він планував проєктувати енергосистеми та працювати з електрикою, але перші ж місяці широкомасштабної війни змінили всі життєві орієнтири.

Пройшовши шлях від навідника БТР-80 до бойового медика взводу та роти, нині він навчає інших того, що рятує життя на передовій.

Інформагенція АрміяInform продовжує серію публікацій про військових із однією з  найбільш мирних і почесних професій, справжніх янголів-охоронців для своїх побратимів та посестер на передовій — бойових медиків. І наш співрозмовник — сержант Євгеній Вербовський, інструктор групи інструкторів однієї з військових частин ЗСУ.

Від цивільного вибору — до армійського покликання

Народився і виріс у Кривому Розі. У цивільному житті готував себе до технічної спеціальності: за плечима — Політехнічний фаховий коледж Криворізького національного університету за спеціальністю «Електропостачання» та навчання на першому курсі Криворізького національного університету за інженерним теплоенергетичним напрямом.

Проте юнацький інтерес до військової справи та армійської підготовки привів його до лав армії одразу після першого курсу університету. Додатковим внутрішнім поштовхом став момент життєвого перелому — повертаючись до повноцінного життя, він відчув, що саме в армійському середовищі знайде опору та своє місце.

Шлях у війську: від БТР до бойової медицини

Службу розпочав у підрозділі свого друга, обійнявши посаду навідника БТР-80. Хоча хист і здібності бійця до медицини командири помітили майже одразу, пропонуючи профільну посаду, спочатку він відмовлявся — армійські реалії мирного часу до широкомасштабного вторгнення бачилися інакше.

Все змінилося з початком активних бойових дій. Саме на передовій він усвідомив своє справжнє покликання. Знання з медицини, якими він раніше цікавився «для себе», стали життєво необхідними і значно допомогли в реальних бойових ситуаціях.

З 2022 року незмінно працює в медичному напрямі: був бойовим медиком взводу, згодом — роти. А після другого поранення передає свій безцінний бойовий досвід як інструктор з тактичної медицини, готуючи інших захисників до реалій сучасного бою.

Про мирний вибір і мотивацію

— До широкомасштабного вторгнення ви мали абсолютно мирну професію. Розкажіть, чим ви займалися в цивільному житті та що стало тим внутрішнім рубежем, коли ви вирішили змінити добре знайому робочу спеціальність на військову екіпіровку та стати бойовим медиком?

— У цивільному житті я навчався в коледжі, а потім і в університеті та працював у сфері продажу й ремонту техніки. Але наприкінці першого курсу вишу я згадав про свою дитячу мрію служити у війську.

Саме в той час я зустрів свого друга, а нині — побратима, який запропонував служити разом: на той момент він вже рік служив. І я погодився. Через деякій час я вже намагався зрозуміти, що таке армія.

На медичну спеціальність спочатку я не погодився. Хоча, чесно кажучи, у цивільному житті дуже цікавився і навіть думав піти по лінії медицини. Вже з початком широкомасштабного російського вторгнення я поїхав на курси медиків і став на посаду бойового медика взводу.

— Ви підписували контракт на службу. Розкажіть трошки про цей процес: наскільки було проблемно це зробити, чи були у вас якісь побоювання, можливо, хтось давав конкретні поради?

Так, я підписав контракт ще у 2020 році. Побоювань особливо не було, я розумів, що хочу служити і хочу стати військовим спеціалістом.

На той час мені був 21 рік, і кров, якщо можна передати ті мої емоції, кипіла особливо сильно.

Але все одно мені допомагав мій шкільний друг, а нині — бойовий побратим, на позивний «Сімка». Він допоміг мені з адаптацію до армії і з документами для підписання контракту.

Про адаптацію та специфіку військової медицини

— Робота в умовах бойових дій суттєво відрізняється від класичної медицини в тилових лікарнях чи клініках. Яким був ваш перехід до військової реальності? Які навички довелося опановувати найшвидше і що виявилося найскладнішим у перші місяці на передовій?

— Як я казав вище, до початку широкомасштабної війни я взагалі не був медиком. Тому для мене це був абсолютно новий напрям. Фактично довелося опановувати медицину вже безпосередньо під час служби. Причому в умовах, де моя помилка могла коштувати людині життя.

Найшвидше довелося навчитися працювати з масивними кровотечами, травмами грудної клітки, пораненнями кінцівок, евакуацією поранених та загалом діяти за алгоритмами тактичної медицини. Але, мабуть, найскладнішим було не саме опанування медичних навичок, а необхідність застосовувати їх під обстрілами, у стресі, коли поруч небезпечно і часу на роздуми практично немає.

З часом ти розумієш, що військова медицина це не лише про знання чи техніку. Це про здатність швидко оцінити ситуацію, визначити пріоритети й зробити необхідне навіть тоді, коли самому страшно. Саме цього я найбільше вчився в перші місяці: залишатися зібраним і діяти, коли від твоїх рішень залежить життя іншої людини.

Про побратимів і довіру на «нулі»

— Для піхоти та штурмовиків бойовий медик — це справжній янгол-охоронець, від якого залежить найцінніше. Як складаються ваші взаємовідносини в підрозділі? Чи відчуваєте ви особливий рівень довіри та відповідальності, коли хлопці йдуть на завдання, знаючи, що ви чекаєте на них і готові надати допомогу за секунди?

— Особливий рівень відповідальності 100%. Але самі взаємовідносини в підрозділі, вони звичайні: як і в усіх хлопців, все ґрунтується переважно… на гуморі. Але в той час, коли трапляється якесь поранення або щось трапляється зі здоров’ям побратимів, весь цей гумор зникає, і настає робота.

Звичайно, коли хлопці ідуть на завдання, у мене як медика є переживання за них. А в них є розуміння, що в будь-якій ситуації я прийду рятувати. І вже як спеціаліст своєї справи я завжди готовий до дій, готовий виконувати свою роботу і надавати допомогу побратимам.

Про найпам’ятніший і найскладніший епізод

— Війна складається з буднів. Але є епізоди, які назавжди врізаються в пам’ять. Розкажіть про ситуацію на фронті, яка вразила вас найбільше або потребувала максимальної концентрації, коли від вашого рішення чи швидкості залежало людське життя. Як вдалося впоратися з емоціями в той момент?

— У кожного є таке своє. Я розповім вам про одну евакуацію, яку я проводив. Можливо, ця історія здасться задовгою, кому не буде цікаво — хай «проскролять» цей допис. Але розповім.

Після поранення ноги побратим залишався на позиції та чекав мого приходу. Ті, хто був поряд, надали йому допомогу, тому залишалося лише чекати мене.

Я висунувся на той пост, і вже приблизно за 100 метрів до нього почався обстріл. Я дістав поранення ноги та спини з ураженням легень. Прийшов до тями за декілька секунд із розумінням, що зараз я в дуже поганому становищі.

Кожен мій рух викликав новий обстріл. Ще й тиснуло розуміння, що час спливає, тому що я зазнав поранення легені, а надати собі допомогу не можу, і до своїх підійти мені не дають.

І от лежу я в чистому полі, і мене майже покинула віра в порятунок.

Я доповів командиру про ситуацію і сказав, що не вірю, що вийду. Командир почав розмовляти зі мною по рації та одночасно викликати сусідні пости для допомоги.

Його віра передалася мені, і я вирішив зробити ривок. Через страх і біль встав і на всіх залишках сил побіг до своїх. Мені назустріч вийшов боєць, із яким ми тепер друзі з тих самих подій.

Мені надали допомогу, і через те, що я в тій ситуації був найстарший, я прийняв рішення пробувати виходити з ділянки.

Під технікою були чотири людини: я, поранений і двоє вцілілих бійців. Я вирішив, що той, хто слабкіший, буде допомагати йти мені, а більш атлетичний тягнути того, хто не може ходити.

Вийшла перша двійка і без перешкод дійшла до точки. Потім почали рух ми з побратимом на позивний «Федя». «Федя» був дуже віруючим, і я попросив його помолитися перед початком руху. Ми дійшли до укриття і вирішили перепочити, тому що мені дуже важко було йти.

І в той час почався обстріл.

На превеликий жаль, Федя загинув від осколка. Загинув миттєво. У той момент думки вимкнулися. Я пообіцяв, що ми заберемо полеглого товариша, і продовжив рух.

Наступного дня тіло «Феді» забрали.

Дійшовши до того місця, де було хоча б якесь укриття, ворог притиснув нас до землі і не давав підняти голови протягом двох годин. Це все взимку за температури −15°C.

Я доповів командиру ситуацію і повідомив, звідки по нас працювали. Це були часи, коли артилерійських снарядів не вистачало. Командир знайшов, чим ударити, і я пам’ятаю, як бачив вибухи в районі, звідки по нас стріляли росіяни.

Після цього за нами прийшла група евакуації і почала нас виносити.

На той момент ми майже були непритомні через поранення та холод. Але і собі, і пораненому побратиму ми врятували кінцівки, а найголовніше — життя.

Про психологічне розвантаження та контрасти

— Перехід від тиші мирного життя (або навіть короткої відпустки) до пекла переднього краю та назад вимагає колосальних душевних сил. Що допомагає вам триматися емоційно та перемикатися після важких чергувань чи втрат? Чи вдається знаходити час для звичних речей із «мирного» минулого?

— Справді, повернення із цивільного життя назад на війну викликає дуже специфічні емоції. Але коли ти знаєш, заради чого це все, то саме це і допомагає. Важливо те, що коли потрапляєш у відносно мирний світ і бачиш, що люди не знають того світу, де війна, а до мене ставляться з великою повагою, це дуже підтримує.

Я ніколи не вважав себе героєм, я просто виконував свою роботу. А від цивільних людей бачив таке ставлення, цей трепет — тоді і хочеться повертатися на передову. Бо знаєш, за що повертаєшся.

Щодо того, що допомагає перемикатися, то, на жаль, майже нічого не допомагає. Після важкого чергування тримає тільки жага помсти, а після втрат — ще більша жага. Я завжди, коли стикався з перевантаженням і була вільна хвилина, сідав сам у тиші і просто думав про тих людей, яких немає з нами.

І приходить розуміння, що я не можу вчинити інакше, крім як боротися далі — заради пам’яті побратимів, і розуміння, що якщо ми не вистоїмо, то орда прийде до моєї сім’ї.

Звичайні рутинні справи на війні обов’язкові. Вони, до певної міри, і допомагають відволікатися. Я пам’ятаю, як одного разу кілька днів методично перебирав ліки, що надіслали волонтери — це і була своєрідна справжня медитація.

Про головні «одкровення» війни та зміни всередині

— Кажуть, що на війні люди й цінності прояснюються найшвидше. Як служба змінила ваше бачення світу, професії та людей загалом? Що ви найбільше цінуєте тепер, коли бачите ціну кожного врятованого життя?

— Важко відповісти, що саме змінилося в мені. Але щось таки змінилось. Служба навчила відчувати людей, діяти рішуче і йти навіть коли важко, страшно чи немає сил. Війна і служба навчили цінувати прості речі — можливість встати зранку, спати на чистій постілі, а не в спальнику.

Дуже ціную здоровʼя, можливість побачитись із близькими. Війна дуже швидко пояснює, що це не щось само собою зрозуміле. Побачивши людську смерть, починаєш розуміти справжню ціну життя. Або коли деякі дії, навпаки, врятували життя, озираєшся назад, на складність цих дій, і розумієш ціну.

Про погляд у майбутнє та мрію

— Про що ви найдужче мрієте в день нашої Перемоги і чи бачите ви себе в медицині після закінчення війни, чи цей бойовий досвід відкрив для вас геть нові життєві орієнтири?

— У день нашої Перемоги я мрію поїхати зустрітися з рідними. Із розумінням того, що війна закінчилася і назад вже не треба. І почати будувати мирне життя.

Чи залишуся я в медицині після війни, наразі не знаю. Але точно знаю, що досвід війни назавжди залишиться зі мною. Навіть якщо моє життя піде в іншому напрямку, я вже не зможу дивитися на людей, їхнє життя і власну відповідальність так, як раніше.