Головний сержант взводу десантного забезпечення 46 окремої аеромобільної Подільської бригади ДШВ ЗСУ Денис Корінець пробув у полоні 3 місяці.

Шлях у війську

Денис потрапив до війська восени 2022 року.

«Я сам з Вільногірська Дніпропетровської області. У ТЦК мене не хотіли брати, оскільки в мене був „білий“ квиток. Я чотири рази їздив у ТЦК, приїхав і вп’яте.

Пам’ятаю, що була дуже велика злива, добу, мабуть, лило. Я приїхав брудний, мокрий, у мотоциклетному костюмі та шоломі. На мене подивилися і сказали, що раз я такий затятий, то піду в десантники. Так я і опинився в армії. Спочатку на полігоні під Житомиром, потім повезли на підготовку до Британії. Там мене вразили побудовані справжні міста, в яких можна було відпрацьовувати бої в урбані. Взагалі, підготовка була дуже хороша, нормальні умови та харчування. Потім ми повернулися до України і мене вже вчили на кулеметника. Після закінчення навчання відправили до 46-ї бригади, яка тоді воювала на Донеччині. Саме там я на власні очі побачив скільки біди та горя наробили росіяни. Це мене дуже вразило», — пригадує Денис.

Бій до останнього набою

«Одного дня наприкінці 2022 року надійшов наказ зайняти позиції. Ми висунулися на десяти „Козаках“, але, так розумію, заїхали не туди. Проминули посадку, де вже були вороги. Вони передали про нас по рації. Попереду нас зустріли вогнем. Ми почали вистрибувати з „Козаків“, але я одразу зрозумів, що приїхали ми не туди, куди треба, бо місцевість була інша. „Козаки“ поїхали, а ми з хлопцями, нас усього було п’ятеро, прийняли бій. Він тримав десь годину. І зі штурмових гвинтівок М4А1 вели вогонь і гранати кидали. Нам кричали, що ми оточені, маємо здатися, але ми відбивалися. Аж поки були набої. Під час бою двоє хлопців загинули. Я узяв набої в них, але і ті закінчилися. Гранати теж. Нас залишилося троє, ми вже не могли тримати кругову оборону, стояли в лінію, коли я почув на потилиці дуло автомата і мені наказали здаватися», — розповідає Денис.

Вб’ють чи ні

У полон разом з Денисом потрапило ще двоє наших бійців. Денис був поранений легко, ще один боєць — середній, а один — важкий. У полон їх взяли бійці «Вагнера», які наступали в тому районі.

«Вони не знали, чи брати нас в полон чи застрелити, „обнулити“, як вони говорили. „Вагнерівці“ намагалися зв’язатися зі старшими командирами, щоб ті сказали, що з нами робити. Але, так розумію, наші хлопці придушили зв’язок, то рації не працювали. Тоді „вагнерівці“ послали в тил людину, щоб та спитала. Та людина бігала приблизно пів години, а ми чекали. Інші хлопці лежали долілиць, а мене поклали горілиць, то я міг дещо бачити. І я помітив, як той боєць, якого послали в тил, повертається. Не можу навіть описати, що я відчував, коли дивився, як він наближається. З чим він іде? Чи нас розстріляють, чи ні? Але він приніс наказ, що нас треба узяти в полон. Нам наказали підвестися. Один з моїх товаришів був поранений у ногу та плече, його хотіли застрелити, але ми сказали, що дотягнемо його. Ну і потягнули», — розповідає Денис.

За його словами, «вагнерівці» були екіпіровані дуже по-різному.

«Вони ділилися на „ашників“ та „кашників“. „Кашники“ — це були ув’язнені, яких забирали з колоній і кидали в бій. Вони були наче бомжі: у когось не було бронежилета чи шолома, хтось ішов у бій в капцях, хоч була зима. Ці „кашники“ одразу познімали з нас теплі речі, які їм були потрібні, залишили нас в самій термобілизні. А от „ашники“, це були найманці, вони були екіпіровані добре», — пригадує Денис.

Таємна катівня

Полонених вивели в тил, де посадили в пікап і повезли. Руки зв’язали, на голови одягли мішки, щоб хлопці не бачили, куди їх везуть. Ця подорож тривала близько трьох годин без жодних зупинок.

«Я досі не знаю, куди нас тоді привезли. Думаю, що це була така база, куди з’їжджалися „вагнерівці“ зі всієї росії і їх там розподіляли по фронту. І туди ж таки звозили полонених. Нас завели в якусь кімнату, де не було жодних меблів, лише на підлозі лежав піддон і матрац. Там ми утрьох провели наступні тижні. Майже кожного дня нас водили на допит. „Вагнерівців“ цікавило місцезнаходження позицій артилерії, особливо реактивної, тих самих HIMARS, а також складів ПММ. Ми нічого про це не знали, а якби і знали, то не сказали. Нас били, лякали, зокрема стріляли біля вуха з пістолета, або виводили на вулицю, наче на розстріл. Також одягали свою металеву каску на голову і били кийками. Після пари ударів я непритомнів. А ще нас перевіряли: ставили запитання, відповіді на які знали, а коли ми відповідали інше, то знову били. Допитували дуже-дуже жорстко. Пораненого нашого товариша били менше, але й жодної медичної допомоги не надавали. Нас намагалися агітувати, не для того, аби ми за них воювали, а просто щоб сказали, що хочемо жити в росії. Все це тривало десь 19 днів», — говорить Денис.

Тюрма під землею

Далі хлопців, до яких додалося ще двоє полонених, повезли в інше місце.

«Приїхала якась машина, нам одягли мішки на голови і повезли. Знову невідомо куди. За чутками, це була якась швейна фабрика. І в ній було десь 3–4 поверхи під землею. Там були камери, в яких сиділо і по 60 осіб, і по 70 полонених. Одиночка, по-моєму, була. Тих, у кого було взуття, водили на гору розвантажувати продукти.

На новому місці нас теж допитували, але вже не били. Спали ми на підлозі, добре, якщо був шматок картону під боком. Часто лягали впритул один до одного, щоб хоча б трохи зігрітися, бо холодно було. Годували нас сухпайками, але „вагнерівці“ забирали з них шоколадки, джем, цукор та інше. Нам залишалася або консервована гречка, або квасоля. Такі банки по 230 грамів. Одна банка на день на людину. Хліба жодного разу не давали, інколи могли дати галети.

У кожній камері був призначений старший, який міг покликати охоронця. Якщо кликав хтось інший, то його били. Старший приймав консерви і роздавав їх. Жодного зв’язку із зовнішнім світом не було. Але одного разу мене викликав до себе майор, теж „вагнерівець“, який спитав, який телефон моєї дружини. Я назвав, сказав, як її звати. Тоді майор сказав, що вона мене розшукує, то ми запишемо відео для неї. Я мав говорити, що живий, здоровий, усім задоволений. „Вагнерівці“ потім розмістили це відео на своєму каналі й там його побачила моя дружина. Вона ж не знала, що зі мною, їй сказали, що зник безвісти й усе. Але вона підняла на ноги всіх, кого могла і в Україні, і навіть у росії. Нарешті дізналася, що я — живий», — Денис говорить тихо, видно, що досі ці спогади дуже хвилюють його.

Шлях на волю

«Про те, що щось відбувається, ми здогадалися, коли нас несподівано почали годувати офіцерськими сухпайками. При цьому нічого не забирали, там навіть шоколадні батончики були! Типу, відгодовували. Тоді ми зрозуміли, що можна сподіватися на обмін. Потім одному полоненому наснився сон, що буде щось хороше, ще й з конкретною датою. І уявіть, він лише на день помилився!

Ну і от раз до камери підійшов той самий майор і крикнув, щоб піднімалися. І хоч люди всі спали, але ж чекали, то так усі дружно підхопилися, що майор аж відскочив. Нас відвели в окреме приміщення. Це були здебільшого ті, кого розшукували родичі. Почали викликати по одному і забирати. Всіх забрали, один я залишився, нічого не розумію. Потім з’ясувалося, що „вагнерівець“ не міг прочитати моє прізвище. До нього майор підійшов, киває на мене: „А ето што, на абмєн нє ідьот?“. Перевірили список, удвох прочитали моє прізвище і тоді мене теж повели. Я тоді перехвилювався.

Усього на обмін забрали десь 35 людей, хоч там сиділо близько 300 полонених. При цьому, коли бачили, що в когось не було взуття, а у когось штанів чи курточки, то просто забирали в інших полонених і давали нам. Ми не хотіли брати, але вибору не було. Так „вагнерівці“ нас „одягнули“ . Потім повантажили у велику машину і повезли. Здається, це був КамАЗ нового зразка. У кузові були не тільки полонені, але й тіла загиблих. Вантажівка їхала, а назустріч їй вантажівка з полоненими та вбитими „вагнерівцями“. Машини зупинилися, водії перебігли з кабіни в кабіну і поїхали. Наш водій так стартонув, що ми ледь з кузова не повипадали. Дивилися в дірки у брезенті та лише коли побачили українські написи, зрозуміли, що ми вдома.

Нас чекали „швидкі“ , які забрали хворих. Нас погодували, дали в дорогу хліба з ковбасою. Хліб здався найсмачнішим у світі, про ковбасу вже і не кажу. Нас доправили до шпиталю і тільки за тиждень дозволили подзвонити дружині, бо обміни ще тривали. Дружина, звісно, одразу приїхала. Потім я ще лікувався, відбув вдома 30 днів відпустки і повернувся на службу, хоч мав право не служити. Але після всього того, що пережив, не міг залишатися вдома. Хотів далі протистояти ворогу», — каже Денис Корінець, який досі служить і бореться з окупантами.