Дмитро — один із водіїв підрозділу. Від його роботи залежать перевезення техніки й особового складу, а отже, і своєчасне виконання бойових завдань.

Історію бійця бригада оприлюднила у соцмережах.

«Мене колись батько посадив за кермо “Запорожця” і сказав: “Вчися, сину, вчися, українцю!”» — так починає розповідь про себе Дмитро, військовослужбовець 208-ї зенітної ракетної Херсонської бригади.

Батько навчив Дмитра не лише керувати автомобілем, а й відповідально ставитися до справи та не боятися труднощів. Якщо техніка ламалася, її потрібно було ремонтувати, а для кращого результату — постійно вдосконалювати свої навички. Саме тому після школи Дмитро свідомо обрав професію слюсаря-ремонтника.

«Батько навчив не просто їздити на “Запорожці”, він дав зрозуміти відповідальність. Зламалася — ремонтуй, хочеш краще — вдосконалюй! Тому після школи я свідомо пішов на слюсаря-ремонтника. Це моє, а ще я можу бути корисним людям!» — розповідає військовий.

До 208-ї зенітної ракетної Херсонської бригади Дмитро долучився у 2013 році як строковик. Уже за кілька днів він підписав контракт. Каже, його вразили організованість підрозділу, людяне ставлення та можливість професійно розвиватися. Тут він також зрозумів справжнє значення слова «побратим».

Особливо важкими для Дмитра стали перші дні повномасштабного російського вторгнення. Тоді він перебував у рідному Херсоні, де за якихось сто метрів бачив дула кулеметів окупантів.

Попри небезпеку, продовжував виконувати завдання з перевезення українських військових. Від його професійності та справності автомобілів залежали життя багатьох захисників. Допомагав він і цивільним.

У той період Дмитро втратив зв’язок із батьками, які залишалися в Херсоні. Після звільнення міста родині вдалося відновити контакт. Особливо тепло військовий згадує момент, коли нарешті почулася звістка від мами.

Прагнучи вдосконалювати свої навички, Дмитро пройшов навчання та здобув фах бойового обслуги зенітного ракетного комплексу HAWK.

«Я буду там, де потрібно для України і людей», — говорить військовий.

Попри пережите, його головна мрія залишається незмінною — побачити Херсон повністю українським. Дмитро наголошує, що не планує залишати військо й після завершення війни, адже вважає захист України своєю справою.

Його шлях — це історія про відповідальність, професіоналізм і готовність допомагати людям навіть у найнебезпечніших обставинах.

«Хочу, щоб жили у вільній Україні»: після майже 40 років роботи в логістиці Геннадій повернувся з-за кордону й вступив до лав ЗСУ