Анжеліка Рудницька — співачка, волонтерка і громадська діячка, яка з перших днів війни активно підтримує українських військових і просуває українську культуру в Україні та за кордоном.

У розмові з АрміяInform вона розповіла про свої мистецькі роботи, що пережили окупацію в Херсоні, незабутні зустрічі з військовими та про те, як культура змінює світ навколо нас.

— Почнемо, мабуть, з Революції Гідності. Ви були ведучою на Майдані, зокрема, і в новорічну ніч. Я дуже добре пам’ятаю цей день. Яка ваша участь була в тих подіях?

— Мій перший революційний досвід — це Революція на граніті. Я була одна з 52 студентів, які вийшли на протест у перші години і пройшла його до останнього дня. Для мене ця революція дуже важлива і через досвід, і через катарсис, який я, як підлітка, студентка тоді пройшла. Я тоді зрозуміла, що ти дорослий не тоді, коли тобі скількись років виповнилося, а тоді, коли ти береш відповідальність за інших. І особливо, коли ти береш відповідальність за цілу країну, бо ти виборов її.

А що далі? А далі треба робити щось важливе для неї. Нас не допустили в політику. Я не планувала, але інші люди планували. Побоялися і зробили віковий ценз такий, що ми не могли потрапити у Верховну Раду. І замість того, щоб дати можливість молоді керувати молодою країною, нею керували ті ж самі комуністи, які перевзулися і перевдягнулися.

Помаранчева революція в мене співпала з моїм постхворобливим станом. Я проходила реабілітацію після того, як була паралізована… А події зі студентами на початку Революції Гідності для мене настільки перегукувалися з Революцією на граніті, що я не могла не бути там. Я не йшла на сцену спочатку — просто спілкувалася з людьми, була поруч. А після побиття студентів активніше брала участь: виступала на сцені, кликала людей, інформувала, писала пости, бо в мене є своя аудиторія, для якої важливо було отримувати інформацію не з медійних джерел, а від свідків. Ну і, звичайно, позитивною кульмінацією для мене стала новорічна ніч, як і для всіх нас. Понад 12 годин ми з Євгеном Нищуком простояли на сцені. І не внесли це в книгу рекордів, бо тоді не додумались, не до того було. Але все-таки це був якийсь неймовірний досвід і неймовірні емоції. Бо ти стоїш — і навпроти тебе сотні тисяч людей, окрилених мрією про те, що країна буде іншою. І вона стала іншою. Навіть якщо ми цього не хочемо усвідомлювати, навіть якщо нас щось не влаштовує і ми це критикуємо, вона все одно інша. Якщо ми згадаємо своє дитинство, ті ж 90-ті і порівняємо з нинішніми часами, це ж небо і земля! Так, хотілося ще краще, хотілося ще ідеальніше, але ідеальних країн немає.

Мені здається, що найважливіше, що дали всі наші революції — це свобода. Тому що ми усвідомлюємо себе вільними людьми, які можуть робити те, що хочуть, говорити те, що хочуть, діяти, як вважаємо за потрібне. І водночас це велика відповідальність.

Всіх людей, які пройшли Майдан, можна впізнати. Раніше ми впізнавали одне одного за запахом, тому що ми всі пахли димом. І за жовто-блакитними стрічками, які носили на своїх сумках чи на куртках, в петличках. А зараз — по позиції в першу чергу. Бо це неймовірний досвід, через який ми пройшли!

З іншого боку, ти думаєш: а хотілось би бути просто митцем, творцем, «голубом миру». Бо я, звичайно, за те, щоб в усьому світі був мир. Вважаю себе пацифісткою, але я та пацифістка, яка збирає на дрони. Бо розумію, що миру з росією ніколи не буде, поки ми її не переможемо, поки росія не розвалиться, поки вона не перестане існувати в тій парадигмі, в якій вона зараз існує. Адже, по суті, це той самий совок, тільки під іншою маскою.

— Коли для вас розпочалася російсько-українська війна?

— Зразу після Майдану. Як тільки росія зайшла в Крим, це стало очевидно. Я спілкувалася з різними людьми, в тому числі з військовими, які вчилися в росії, але які українці, підтримували Україну і були зі мною поруч на революції. Вони казали, що все це йде до війни, що це — розкачка війни, яка готувалася набагато раніше, але сталося вже тоді, коли сталося. Також розмовляла з грузинами, які мені казали: «Це віддзеркалення подій в Грузії. У нас все так само починалося, побачите — буде війна». Я їм казала: «Не хочу в це вірити», але це було очевидно… Я розуміла, що сусіди давно на нас точили ножі. А ми — ні. Ми з набуттям незалежності відчули свободу і думали, що нам достатньо будувати в себе свою вільну Україну. Уявити собі, що Україна на когось нападе чи будує такі плани — нереально. І тому, коли ти такі плани не будуєш, то ти думаєш, що інші до тебе теж так само ставляться. Але, на жаль, це не так.

Під час Революції Гідності у мене взагалі було відчуття, що світ розколюється навпіл. Коли я ходила по Хрещатику між Майданом і Європейською площею, кожен раз бачила світ, який розламується. І найстрашніше було не впасти в цю яму-розлом, а опинитися в момент розлому або після нього на боці зла і темряви. Бо нібито всім все було зрозуміло, але насправді, як показує практика, не зовсім так…

Величезна кількість моїх знайомих прямо з Майдану пішли на війну. В тому числі мій дядько, Олег Михайлов, в свої 45 років. І він загинув під Луганськом вже в липні 2014 року.

Перша моя поїздка на фронт була незабаром після його загибелі, влітку 14-го року. Було страшно, тому що ні в кого не було такого досвіду, ніхто ще туди не їздив. Але в нашій команді була людина, яка вже на цій локації була. Крім цього чоловіка ніхто не знав куди ми їдемо. Їдемо і все. Я у суто хлопчачій компанії, але я цих людей всіх знала. І виявилося, що ми потрапили в Айдар, де якраз служив і загинув мій дядько. Уявіть собі, мене завели в кубрик, де ще його позивним ліжко було підписано. І на ньому ніхто не лягав, бо не могли собі це дозволити. Вони мені розповіли, що ціною свого життя він їх врятував. І я з ними там плакала, а потім водила хороводи: я й дядьки в майках, в шортах, в гумових капцях на босу ногу, бо спека, і з автоматами. Оце такі були тоді добровольці…

Анжеліка Рудницька: «За п’ять років війни так і не звикла бачити безпілотник у небі під час концертів»

Там ще зустріла Євгена Дикого, Андрія Грималюка, інших знайомих. І це було дивовижно. Бо ти їдеш десь хтозна куди, за сотні кілометрів, і там зустрічаєш знайомі обличчя, рідних людей, майданівців. І тобі з усіма ними є про що поговорити.

До речі, я тоді сварилася з хлопцями, моїми іншими знайомими з Майдану. Кажу: «Ти не женився, а йдеш на війну. Треба спочатку одружитися, народити дітей і тоді вже йти воювати». Тому що війни знищують цілі роди. І ми не маємо права дозволяти росії знищувати наші роди…

Потім, коли я приїхала в Київ, хотілося всіх розворушити, сказати: «Люди, йде війна, треба допомагати, чинити опір!».

Тоді самі формулювання щодо військових дій були дуже неправильні. Війна на сході… На якому такому сході? Схід для мене — це Китай, Японія, далекий схід в росії… Це щось дуже-дуже далеко, точно не Луганщина, Донеччина. І я тоді медійникам казала: «Ну як ми можемо так говорити?». Війна в Україні! На сході України — так, але не «на сході».

Дядько тільки загинув, я плакала, про нього розказувала постійно. Десь рік плакала на концертах. І зараз плачу, коли згадую про цю поїздку.

— Я дякую вам за те, що ви завітали на презентацію книжки «Кодекс Да Вінчі» від першого ветеранського видавництва Markobook.

— Да Вінчі… Боже, мені здавалося, що він безсмертний. Стільки героїчних історій було в його житті! Він прийшов хлопчиком на війну і став великим воїном. Я була не один раз на базі «Вовків Да Вінчі» під Авдіївкою. Завжди було відчуття дому на тій базі. Мене вражав ідеальний порядок у побуті. У нього у всьому був порядок. І завжди на всіх був час… якщо не в нього особисто, то була призначена людина, яка відповідала за певну справу. Наприклад, ми приїхали з Києва й нам треба поїздити з виступами вдовж лінії фронту. Ми знали завжди, що ми можемо зупинитися на базі у Да Вінчі — перевдягнутися, прийняти душ, попити кави. Вони завжди були гостинні. Саме це і було дивовижно. Останній раз ми бачились на 30-ліття незалежності України. У цей час в Києві артисти билися за те, хто буде виступати на офіційному концерті, а ми з Жаданом і Полежакою вирішили, що найкраще провести День Незалежності з найкращими людьми. В принципі, як ми це робили й до цього.

Спека божевільна, донецькі степи, але оці найкращі люди… На День Незалежності завжди Да Вінчі вручав нагороди найкращим добровольцям і військовослужбовцям Сил оборони України. І вони всі з’їжджалися в одне місце. Уявляєте собі? Добре, що про це ніхто не знав, що це все передавалося тільки з вуст в уста. Тому що насправді це страшно, що могло статися, коли всі найкращі воїни в одному місці…

Для мене завжди була неймовірна честь для них виступати, бачитися з ними, спілкуватися, дякувати їм особисто, обіймати їх від всіх українських дівчат.

Вони зробили тоді з ящиків амфітеатр і сцену, на якій ми виступали з величезним портретом Бандери й знаком «Вовків Да Вінчі». І я пам’ятаю, що в таку спеку я на величезних підборах, роззуваюся прямо на сцені, бо вже просто сил не було від втоми, і боса ходжу по цій землі. Да Вінчі дуже переживав, що мене нема чим годувати, бо завжди в цей день приїжджали з Буковини волонтери й привозили купу всього м’ясного, а я вегетаріанка. А він: «Тобі знов нема що їсти…», а я кажу: «Не переживай, спека, хочеться тільки пити, їсти не хочеться». Отакі якісь теплі моменти згадуються… Дякувала йому безкінечно за його силу, за вміння спокійно тримати під своїм командуванням величезну кількість дуже різних людей, добровольців, які не дуже люблять, щоб ними хтось командував.

— А чи були у вас ще якісь підрозділи, з якими склалися такі ж теплі стосунки?

— Я дружила з 14-го року з «Айдаром», де воював і загинув мій дядько. Це його побратими, якими керував Ігор Лапін, який потім був депутатом. Це дуже класні люди. Вадим Сухаревський, з яким у мене теж дуже теплі взаємини. Він казав, коли ми познайомились: «Я ж дивився „Територію А“!». Мені завжди було дуже тепло від того, що наші захисники разом зі мною росли, що «Територія А» формувала їхню українськість, їхню національну ідентичність. Тому наші зустрічі були неформальними, ми зразу кидалися в обійми. Бо це рідні люди, зараз дуже важливі для мене, для яких я була свого часу важливою людиною.

Згадую батальйон Кульчицького, який стояв під Попасною. Коли ми робили в Попасній великі заходи, то вони перевдягалися в цивільне і були серед глядачів для того, щоб нічого не сталося. Їх не треба було про це просити. Вони знали, що ми волонтери, що в нас немає ніяких особливих можливостей, нам ніхто не дає на це гроші. Ми й до них приїжджали, і до цивільних.

Бувало таке, що коли ми приїжджали у якісь ліси, то військові казали: «Давайте заїдемо в село, бо в них тут теж ніколи в житті не було таких артистів, вони хоч на вас подивляться». Ми співали, читали вірші, просто говорили. І таким чином здружувалися цивільні з військовими, через наші культурні заходи.

Людям на початку війни (я про 14-й рік) було дуже важливо, щоб хтось сказав якесь хороше слово, підтримав. Тому ми їздили й підтримували. Я плюнула на кар’єру і поїхала виступати на схід України — в кожне місто, село, скрізь, де нас приймали, ми їздили. Ми втомлювалися, ніяких особливих умов не було, але ми були щасливі, бо ми робили важливу справу. Спершу я кожен місяць туди їздила, потім два рази на місяць. За кілька років я дала на сході України понад 500 концертів. І після цього перестала лічити, бо думаю: «А в чому сенс?». А деякі люди лічили і отримали звання за це…

Я свідок того, що Донеччина, Луганщина — якщо не йдеться про робочі «посьолки», де суміш всього на світі, — це дуже українська земля. Особливо Слобожанщина. Це просто неймовірно — всі українською говорять. Ну так, трішки з суржиком. Але що Київщина, Полтавщина, захід України не говорить суржиком? Просто десь з полонізмами, а десь з русизмами.

— Мабуть, у вас багато подібних історій…

— Ви мене спонукаєте згадувати такі класні моменти! Як ми через понтонний міст їхали до військових, де ледь вміщається машина. І вилазимо на капот, фотографуємося на цьому мосту. А потім на нас військові сваряться: «Ви що ненормальні? Тут же поруч російські позиції!».

Був такий на Маріупольщині блокпост, який називали Вілларібо. Ми приїхали туди й хлопці кажуть: «Ось тут будемо виступати». А ми: «Де?». — Степ, дорога і два дерева, під якими стоїть блокпост. А вони кажуть: «Ось, прямо тут!». Вони поставили поперек машину, якісь колоди, дошки на них. Це були лавки — глядацька зала на узбіччі. А на дорозі ми співали — поставили навпроти звук і співали. І потім хтось під’їжджає: «Командиру дайте проїхати!». Відкочують цю машину, яка перегороджує дорогу, ми відтягуємо мікрофони, машина проїжджає, ми назад це ставимо.

Було таке, і не один раз, коли ми приїжджали до військових, а вони казали: «У нас побратими загинули і нам точно не до концертів». І ми сиділи з ними, журились. «Ну може хоч чаю разом поп’ємо?» — «Ну давайте». Пили чай, а потім радилися і приймали рішення все ж таки концерт робити, просто відібрати пісні інші, не веселі. І ми разом плакали на перших цих сумних піснях. Бачили, як люди оживали, як військові виходили з цього депресивного жахливого стану, коли ми в кінці разом співали «Червону руту», «Ой у лузі червона калина», Гімн України, обнімалися і вже могли усміхатися. Це ж теж реабілітація. Вони казали: «Боже, як добре, що ви не поїхали, а все ж таки виступили у нас! Дякуємо, дякуємо вам!». А ми їм дякували.

З 14-го року ми і труси, і шкарпетки, і нестандартного розміру взуття купляли. І їжу возили, і просто ласощі якісь військовим. Бо вони ж, як діти. Один каже: «У нас все є, але ти можеш привезти цукерки „Корівка“?». І це завжди для мене було так зворушливо, коли найсміливіші, найсуворіші, як нам здається, люди, просять просто цукерки «Корівка» чи льодяники. Або кажуть: «Нам незручно, але нам треба шкарпетки». І я йшла на базар і купувала там мішок шкарпеток. І їхала на концерт «з приданим».

Так я прожила понад 8 років. Багато всяких таких моментів було, які, мабуть, варто не просто згадати, а записати, бо все забувається.

— А зараз їздите до військових частин?

— Нині я очолюю Державну агенцію промоції культури України і намагаюсь використовувати свій досвід, аби бути корисною країні у цей скрутний момент.

Ми долучаємося і організовуємо культурно-мистецькі заходи, інформаційно підтримуємо цікаві культурні ініціативи.

Зараз так само підтримуємо військових, коли вони нас запрошують. На фронт зараз цивільних не дуже пускають. Тому відвідуємо реабілітаційні центри, госпіталі — коли кличуть, звісно, беремося та й їдемо. Іноді я їду сама, бо зараз важко тримати команду, ситуація складна.

Не було жодного концерту, заходу, які зробила я чи «Територія А» з 2022 року, де б не було благодійної складової. Ми завжди адресно збираємо на щось. Не абстрактну «допомогу силам оборони», а на конкретну якусь мету. Наприклад, ми збирали гроші на виїзд екіпажу Госпітальєрів, або на якийсь дуже дорогий приціл. Одного разу мені треба було назбирати мільйон на дрон. Я кажу: «Ну чому всі купують дрони по 10 тисяч гривень, а мені за мільйон замовили? Це нестерпно!». Це було дуже складно, але ми це зробили. Я включала всіх, кого тільки можна і не можна.

В мене є така специфіка психіки, мислення: коли такі от критичні моменти, я не розквашуюсь, а навпаки мобілізуюся внутрішньо. І тому, коли почалася повномасштабна війна, я зразу почала писати пости, що не можна ревіти, а треба шукати волонтерські ініціативи, йти плести сітки, шукати застосування своїм силам, не сидіти вдома, не тремтіти, не боятися, а чинити опір там, де ти є, бути корисним там, де ти є. І тоді дуже багато було людей, які мобілізувалися.

— Ваша виставка опинилась у Херсоні в окупації й залишилася цілою…

— Так, це теж дивовижна історія, насправді. Бо моя виставка спершу об’їздила Луганщину — опалену, прифронтову зону. А потім з Херсонщини кажуть: «А ми що не прифронтова зона? Просто в нас не фронт, а окупований Крим». І я відправила виставку на Херсонщину, вона мандрувала Херсонщиною, був там цілий тур. А потім вона доїхала до Херсона і з Херсона мала їхати додому. Але коли почалася велика війна, їх не встигли переслати і роботи застрягли в Херсоні, в музейному підвалі.

Це було так страшно для мене! Звичайно, що люди на першому місці, але це 20 років твого життя. Спочатку я не знала їхню долю. Я знала, що москалі все повивозили, що могли. Але потім хтось сказав, що є шанс, що роботи не вивезли.

Коли звільнили Херсон, цей підвал був замінований. І я чекала ще досить довго, коли буде розмінування. Бо в першу чергу розміновували не музейний підвал, а місця, де люди найбільше бувають, які важливі для життєдіяльності міста. Зрештою, коли вже розблокували, то сказали: «Так, є роботи».

Я хотіла одразу забрати їх до Києва, бо вже пошта працювала. А херсонці кажуть: «Давай все ж таки зробимо в Херсоні виставку, бо вона з нами пережила цю окупацію». І ми зробили виставку в Херсоні. Я включалась онлайн і для мене це був дуже зворушливий момент.

Потім вже картини повернулися й ми успішно далі демонструємо їх у Києві, в різних локаціях, в Острозі, в Рівному… Я все не згадаю, бо не завжди записую. Але постійно роблю виставки, тому що вважаю, що мої роботи мають бути мотиваторами людей не здаватися, вірити в краще. Вони були народжені, коли я була паралізована і в них своя дивовижна історія. Стільки всього з ними було! Вони об’їхали півсвіту. Були і в Канаді, і в Штатах, і по Європі поїздили, і в Південній Кореї на Всесвітньому фестивалі культури і мистецтв. І в тому числі в окупованому Херсоні — це просто неймовірно.

— У Макарівському будинку культури є галерея художника Анатолія Марчука. Там не тільки його роботи, а колекція картин, яку він свого часу подарував громаді. І коли йшли бої за Макарів і горів будинок культури, то всі найбільше переживали за ту колекцію. І її вдалося зберегти.

— О Боже, яке щастя! А в Іванкові роботи Примаченко, або у Львові нещодавній обстріл? Вікно розбите, а вітраж з ликом Божої Матері, який висів у вікні, неушкоджений! Це дивовижні речі. Вочевидь у мистецтва є якась сила захисту. Просто кожен художник вкладає туди купу своєї енергії. Бог береже це для того, щоб показати людям, які можуть бути дива. Не тільки з роботами, але з нами, ми ж теж живі досі. Люди, які виїхали запитують: «Як ви там живете?». Ну якось живемо… не знати як, але навіть щасливі є моменти у кожного, і зворушливі. Ми і плачемо, і веселимося. Я раніше не могла цього зрозуміти: йде війна, а люди веселяться, ходять на танці, співають. Про Другу світову коли читала, що в кіно ходили, я думала: «Як таке можливо?». А зараз ми теж це переживаємо. І я розумію, що якби цього всього не було в нашому житті, то ми вже б збожеволіли просто…

— Розкажіть про свої знакові проєкти, що реалізуються всі ці роки. Хоча вони всі знакові насправді…

— Ясно, що найзнаковішим проєктом все одно залишається «Територія А». Це жива легенда, і слава Богу, що жива. Ми сконцентрувалися на кількох напрямках навколо неї. Приміром, з 13-го майданівського року ми почали відзначати день святого Миколая. Коли до всіх ще приходив Дєд Мороз, ми зробили спільно з тоді ще УПЦ Київського Патріархату, з патріархом Філаретом, це свято. Відтоді щороку ми збираємо дітей різних соціально незахищених груп — дітей з аутизмом, з ДЦП, із сиротинців. І в нас зранку починається День Святого Миколая і триває хтозна до якого часу, бо групи дітей йдуть одна за одною. Деякі діти росли прямо на наших очах. Вони вперше приходили крихітками, а згодом були вже підліткового віку. Але вони все одно приходили з нами обніматися.

«Територія Різдва» — це красивий, культурологічний, аудіовізуальний проєкт, де артисти перетворюються на героїв вертепу, співають колядки, щедрівки. Цією красою, гармонією, любов’ю і музикою ми перефокусовуємо увагу українців із курантів, обов’язкового шампанського, йолок і п’яних людей, які лежать в салатах олів’є, на дванадцять страв, дідухів, павуків, вертепи, колядки, щедрівки.

І ця традиція працювати з дітьми, із церквою спільно, вона залишилася. Ми робимо тепер уже не тільки на Миколая і Різдво, але і на Трійцю великі заходи. Це такий дитячий фестиваль, де багато всіляких локацій, цікавостей, руху — від футболу до виступів зірок. Вплітаємо туди етнотрадиції, екскурсії в церкві, багато всього цікавого.

Дуже часто звертаються зараз ТЦК та СП з проханням провести заходи для діток загиблих. І таких заходів зараз багато, не стільки для батьків, скільки для дітей. Це і діти, і брати чи сестри полеглих героїв. Це, звичайно, концерти, спілкування, фотографування, танці, якісь активності. Перед Великоднем малюємо писанки. Я їм пояснюю чим відрізняються крашанка, мальованка, писанка, бо це важливо. Робимо це, разом співаємо, віночки плетемо, машинками ганяємо, дефіле робимо, криві танці водимо. Тобто дуже-дуже багато різних активностей, що можуть дитину відволікти й зробити її щасливою хоча б на короткий час. Ми це називаємо «Територія дитинства».

Також є комеморальні заходи, які я роками тягну просто на ентузіазмі — «Свічка пам’яті» в день пам’яті жертв Голодомору. Дуже складно на такі заходи збирати людей. Бо важко сидіти й слухати свідчення про Голодомор, навіть якщо їх читають актори.

Ми робили «Свічку пам’яті» і в малому залі Палацу Україна, і в різних дуже важливих локаціях. І це завжди було не схоже на минулі роки. Наприклад, дуже крутий був захід з маріупольським оркестром. Один із акторів розповів про Голодомор в Маріуполі в 2022 році. Він людина, яка постраждала від цього російського терору, наприкінці каже: «Ми свою собаку з’їли, уявляєте собі, в якому ми були стані?». І ми з ним обнялися, в обох комок в горлі, сльози в очах, бо це все нестерпно. Але якщо про це не розповідати світові, то як до нього достукатися? Я теж це багато років роблю і завжди знаходяться люди, які готові підтримати. Це мене вражає — значить це потрібно.

Також мої «Ангели пам’яті» в пам’ять про Героїв Небесної Сотні. Це була маленька ініціатива в 2014 році, коли ми прийшли з друзями, розвісили паперових ангелів. Але тепер це всесвітня акція, під час якої по всьому світу, на всіх континентах люди розвішують ангелів. І мені, як людині, яка це придумала, завжди зворушливо.

Я пам’ятаю, як приїхала в одне село між Донецьком і Авдіївкою, де з дітьми проводила майстер-класи. І вони мені щось показували, розказували. Коли перед ними стояла, я цього не бачила, а коли сіла за парту, то побачила куточок, в якому висять паперові ангели. Я кажу: «А що це?». І вони мені розповідають про це. Я кажу: «Це я придумала». А вони: «Серйозно?». Тобто це така важлива зацепка, коли ви стаєте рідними, бо ви робите одну справу і вас пов’язує оця біла витинанка в формі ангела.

Культура — це реально велика сила і така дуже не затратна акція, коли кожен може взяти білий папір і вирізати ангела справді об’єднує мільйони людей. Ніхто її не рекламує, не примушує робити централізовано. Так, я пишу про це на своїх сторінках у соцмережах, але не більше. І тим не менше вона стала знаковою. Люди присилають фото з Бразилії, з Австралії, з Південно-Африканської Республіки, з Арабських Еміратів. Класно, що це є.

Багато років ми збираємо книжки — це «Територія книги». Я прошу дарувати мені книжки на всі свята. І ті книжки, які я купую, після того, як прочитаю, віддаю бібліотекам. Ми дуже багато завезли на Луганщину, Донеччину. І оскільки я з бібліотекарями спілкуюся, то вони мені писали, що коли прийшли окупанти, то вони ці всі україномовні книжки викидали і палили привселюдно. І коли діти підбігали, хотіли щось витягти з цих книжок ще до того, як їх підпалили, то їм погрожували зброєю, щоб вони відійшли.

Це до того, чи потрібне читання, чи на часі культура. Бо що робить росія? Вона приходить, змінює українські назви вулиць, назви міст, вона палить книжки, скидає портрети українських письменників. Тому дуже важливо читати, поповнювати бібліотечні фонди й втягувати людей, дітей в український контекст через культуру. Бо культура — це та м’яка сила, яка входить в наше життя через емоції, через серце, і тоді вже достукується до розуму.

Як от пісні про війну. Мені казали: «Навіщо ти це пишеш? Це буде не актуальна пісня. Треба щоб вона роки жила». Я кажу всім, що буду щаслива, коли ці пісні про війну перестануть бути актуальними. Але, на превеликий жаль, 10 років деяким пісням, вони досі актуальні…

Всі ці активності забирають у мене сили, як у митця, тому що я мало малюю, мало співаю, мало займаюсь власною творчістю, бо намагаюся всім допомагати, бути корисною, підставляти плече, думати про якісь масштабні речі, об’єднувати людей, затягувати їх у спільні проєкти. Це все волонтерські ініціативи, які ніким не фінансуються. І це, як ви знаєте, дуже енергозатратна історія. Я би дуже хотіла якоїсь системності, тому вже маючи певні програми, думаю про те, які можуть бути донори для того, щоб перетворити це в більш системну роботу. Бо дуже складно постійно безкоштовно робити великі активності.

Але це саме ота м’яка сила культури, коли ти повністю змінюєш фокус уваги суспільства. Все-все міняється. І коли зміни помічають всі навколо, стає дуже радісно, бо ми — молодці.