Вона пройшла пекло Авдіївки на початку широкомасштабного вторгнення та визволяла Харківщину під час Слобожанської наступальної операції восени 2022 року.

Згодом боронила Покровськ та Селідове і завжди пам’ятала, як від перших днів великої війни зв’язківці до останнього трималися під ворожими обстрілами, щоб забезпечити надійне управління підрозділами.

Про свій шлях у Збройних Силах АрміяInform розповіла сержант Тетяна на позивний «Горобчик».

Ветеранка 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, зараз вона продовжує службу на посаді інструктора відділення рекрутингу та комплектування Третього відділу Дніпровського районного ТЦК та СП.

«Горобчик» злетіла «повище, до найкращих — в десантуру»

Стати військовою Тетяна прагнула з дитинства, однак на заваді стали батьки, які вирішили, що військова кар’єра дівчині не потрібна. Повернутися до дитячої мрії випало вже в дорослому віці. Рішення визріло після особистої трагедії — загибелі чоловіка під час виконання бойового завдання у 2015 році в зоні АТО.

— У 30 років настав такий, так би мовити, переломний момент  — чого я не можу повернутися до своєї мрії? І я вирішила піти на службу. Дуже довго вибирала до кого і вирішила, що якщо вже обирати, то треба кудись повище, до найкращих — в десантуру.

Майже пів року їздила, проходила відбір. Тоді дівчат дуже строго відбирали, з десяти брали, мабуть, одну, бо там дуже суворі критерії були до вибору саме дівчат. Зрештою, 30 жовтня 2019 року я почала службу у 25-й повітрянодесантній бригаді, — розповідає військова.

Підготовка і тренування справді були суворими, дівчата працювали на рівні з хлопцями без жодних поблажок. Однією з обов’язкових для всіх умов підготовки було відпрацювання стрибків з парашутом. Пізніше, під час одного з тренувальних стрибків, Тетяна дістала травму — зламала ногу, й у підсумку неочікувано здобула позивний.

— У 2021 році, перед тим, як бригада мала виїжджати на ротацію, ми здійснювали стрибки у нас на ППД. Тоді я була єдиною дівчиною, яка стрибала з парашутом і приземлилась не дуже вдало — зламала п’ятку. «В десантника зуби цілі, тільки нога зламана», — пожартував тоді начмед.

Якийсь час ходила на милицях, потім з паличкою. Якось у кабінеті сиділа в кріслі, заповнювала документи, а тростина стояла поруч. Командир взводу зайшов і каже: «Що ж ти оце, як горобчик, сидиш на жердинці?» Так воно і повелося відтоді, що я «Горобчик», — усміхається, пригадуючи трагікомічну історію з отриманням свого позивного Тетяна.

«Тоді думали, що не переживемо першу добу»

Вперше у бойових діях Тетяна взяла участь під час операції Об’єднаних сил. У 2020 році вона у складі батареї управління та артилерійської розвідки бригадно-артилерійської групи виконувала бойові завдання в районі населених пунктів Щастя та Новоайдар на Луганщині.

— Як орівняти з широкомасштабним вторгненням, тоді було значно легше, це була ще ООС. Потім була друга ротація у 2021 році, бо кожна бригада виїжджала щороку. Це вже була з серпня 2021 року Авдіївка, — пригадує військова.

Повертатися з другої ротації готувалися у березні 2022 року, однак все змінив початок широкомасштабного вторгнення. Перші хвилини великої війни, каже Тетяна, назавжди врізалися у пам’ять.

— 24 лютого 2022 року було сумішшю різних емоцій. Як військовий, ти маєш бути готовим до такого завжди — кожного дня, кожної години. Але перший приліт біля Авдіївського коксохіму, перші бої в районі Авдіївки, в районі Ласточкиного (нині Криничне — ред.) запам’яталися назавжди.

Я була на посаді радіотелефоніста. У нас була командно-штабна машина зв’язку всієї артилерії бригади. Ми тоді думали, що не переживемо першу добу — такими сильними були ворожі обстріли.

А ще дуже непокоїлися за рідних, бо кілька годин, приблизно до 15-ї години дня, не знали, що відбувається вдома, бо не було мобільного зв’язку взагалі. Ми звикли, що на «материку» (Тетяна має на увазі тил — ред.) все спокійно, там мирне життя. А тут був справжній шок і всі дуже непокоїлись за батьків, за родичів, — каже Тетяна.

«Зв’язківці трималися до останнього»

— Тоді стало зрозуміло, наскільки страшною є реальність, якщо порівнювати з навчаннями. Усе, чого нас вчили в навчальних центрах, у критичний момент ніби миттєво розкладалося в голові по поличках. Те, що ми відпрацьовували на навчаннях, у реальному житті працювало зовсім інакше. Усі ті навички, які ми здобували на полігонах, довелося застосовувати під Авдіївкою, біля Ласточкиного в реальних бойових умовах.

Обстріли йшли саме в наш бік: техніка з парків уже поїхала, а ми залишалися на місці, й усі прильоти накривали нас. У такі моменти інстинкт виживання працював надзвичайно чітко. І тоді перші думки були лише про те, як заховатися: якийсь приямок, окоп, будь-яке заглиблення.

Усе відбувалося за секунди: тут можна залягти, тут сховатися, але ось заходить авіація — і куди тікати? Позицію залишити не можна, бо завдання треба виконувати насамперед, а вже потім думати про власне життя, — розповідає Тетяна про перші бої на початку широкомасштабного вторгнення.

Чимало обладнання тоді було застарілим, тож зв’язківці не мали змоги змінювати місце розташування і були змушені лишатися на заздалегідь облаштованих позиціях, щоб забезпечувати стабільний зв’язок. Якщо артилеристи мали змогу відстрілятися й поїхати, то зв’язківці лишалися до останнього.

— Якщо на навчаннях ти лише бачиш це як елемент змагань, то тут артилеристи виїжджали на вогневі позиції, відстрілювалися й відходили, а ми залишалися. Бо зв’язківець не може поїхати — він мусить стояти саме на своїй точці. Від нас залежало все керування підрозділами, тому зв’язківці трималися до останнього, — пояснює Тетяна.

«Мобілізовані плюс контрактна служба — ми об’єдналися в одне ціле»

Після кількох перших виснажливих тижнів, коли доводилося триматися з останніх сил, ситуація почала поступово виправлятися і навіть змінюватися на користь Сил оборони України. Ворог відступив з Київщини, Чернігівщини та Сумщини і надовго забуксував на Донеччині та Луганщині, не маючи жодних суттєвих просувань.

Тетяна згадує, що вирішальну роль у зміні ситуації відіграв загальний національний спротив, коли до війська прийшли численні добровольці та мобілізовані з військовим досвідом. Вони були рішуче налаштовані бити ворога і перемагати, тож після весни 2022 року влітку ситуація стабілізувалась, а потім узагалі відбулися блискуча Слобожанська наступальна операція та визволення Ізюма.

— Прийшли добровольці та мобілізовані. Це були настільки круті, класні хлопці, у них був дуже згуртований міцний козацький дух. Мобілізовані плюс контрактна служба — ми об’єдналися в одне ціле, стали єдиним організмом з повною впевненістю, що ми зараз підемо і наваляємо.

Тоді ще не було тієї втоми від постійної війни, яку ми почали відчувати пізніше. Все було на адреналіні, на емоціях, що ми не хотіли навіть відпочивати. Була неймовірна гордість, що нам вдалося не лише зупинити росіян, але й відбивати в них нашу землю, — каже Тетяна.

Важливу роль відіграло також надходження озброєння та боєприпасів від держав-партнерок України та поява, а згодом і масове впровадження БПЛА — спочатку для розвідки та корегування вогню, а потім також для завдавання ударів по ворогу скидами. Ще пізніше набули поширення важкі бомбери та FPV-камікадзе.

«Втома з’явилася на початку 2024 року»

Однак наступним етапом після початкового піднесення, яке поступово вичерпувалось впродовж близько двох років, стала накопичена втома і виснаження від постійної участі в бойових діях.

— Втома з’явилася десь на початку 2024 року. Виснажувала монотонність — одні й ті самі стіни, одні й ті самі підвали, де ти живеш. У 2022‒2023 роках ми трималися на адреналіні та вірі в те, що невдовзі все закінчиться. А у 2024 році вже прийшло розуміння, що війна триватиме довше, ніж ми сподівалися.

До того ж не було ротації, не було заміни, не надходило достатнього поповнення. Тому саме у 2024 році почалися випадки СЗЧ, і якщо в нашому підрозділі це була лише одна людина, то по всій армії це були вже тисячі, може навіть десятки тисяч випадків.

Тобто це свідчить про велику втому, що немає ротації, ніхто не заміняє. Нас не можуть нормально відвести на відпочинок, бо немає ким замінити. І тоді відпустка на два тижні вже не рятує, бо ти приїжджаєш і за цей час нічого не встигаєш. Ну так, поспиш у нормальному ліжку, сходиш щодня в гарний душ, відпочинеш від обстрілів — і все.

15 днів це насправді ніщо, бо втома — вона в такий комок великий накопичується. Треба більше відпустки, а більше відпустки не можуть дати. І воно вже накопилося в такий важкий шар. Воно вже тебе дуже сильно почало давити, — пояснює жінка.

Додатковим тягарем стала зміна суспільних настроїв та ставлення до військових. Якщо у 2022‒2023 роках усі поважали військових, то вже з 2024 року, на думку Тетяни, ситуація змінилась. Військовослужбовцям почали дорікати великими виплатами і відсторонюватися від них.

«Завжди раджу іти на контрактну службу»

Відтак у 2024 році, після виснаження за роки участі у бойових діях, контузій, підірваного здоров’я та набутого ПТСР, Тетяна звільнилась зі служби. Тоді вона потребувала психологічної підтримки.

— У мене у 2024 році, коли я звільнилася з 25-ї бригади, був справжній ПТСР. Здавалося, повернулася до мирного життя в тилу, все є — а в мене сльози. Не було причин, щоб плакати, а я не могла заспокоїтися.

На жаль, не всі психологи можуть працювати з військовими, які брали участь у бойових діях, їм потрібен досвід, спеціальна підготовка. Але підготовлені психологи потрібні дуже сильно як для самих військових, так і для членів їхніх родин, — наголошує жінка.

Попри те, що Тетяна не думала про можливе повернення до лав Сил оборони, з часом вона зрозуміла, що може і повинна це зробити для того, щоб допомогти побратимам, які продовжують боронити Україну на передовій. Відтак зголосилась на посаду інструктора відділення рекрутингу та комплектування Третього відділу Дніпровського районного ТЦК та СП.

— Хлопці втомилися на передовій, дівчата також. Всі втомлюються, їм потрібен відпочинок, потрібна заміна. Тому я завжди раджу чоловікам не чекати, дока їх мобілізують, а самим іти на контрактну службу. Це дозволить самим обрати посаду в армії з урахуванням цивільної спеціальності, бо зараз дуже багато вакансій, дуже багато спеціалістів потрібні в Силах оборони.

Інженери, медики, електрики, механіки — та це безкінечний перелік. Можна бути «фіксиком» і лагодити техніку, можна займатися радіоелектронікою, можна налаштовувати безпілотники — всі ці «ефпівіхи». Вибір [посад — ред.] більший, ніж можна собі уявити.

У підсумку це буде майже така ж робота, як і в цивільному житті, хоча, звісно, з військовими особливостями. Але значно краще мати змогу обрати посаду і бригаду, щоб потім працювати під час служби за спеціальністю, ніж чекати випадкової мобілізації, — переконана Тетяна.