Ексклюзив

Повномасштабна війна змусила українців по-новому подивитися на Конституцію. Те, що раніше багатьом здавалося далеким і суто юридичним документом, раптом стало частиною повсякденного життя. Воєнний стан, обмеження окремих прав, робота органів влади, проведення виборів, відновлення зруйнованого майна – усі ці питання так чи інакше впираються в норми Основного Закону.

За понад чотири роки великої війни Конституція України проходить, без перебільшення, найскладніше випробування у своїй історії. Водночас саме в цей період дедалі більше людей почали замислюватися над тим, як працює держава, де проходить межа між безпекою та правами людини і наскільки ефективно Конституція захищає громадян у надзвичайних умовах.

У другій частині спецпроєкту «Київщини 24/7» ми розповідаємо, як Основний Закон працює під час війни, які виклики постали перед державою та чи відчувають мешканці громад, що Конституція справді діє у їхньому повсякденному житті.

Як Конституція працює під час війни

Повномасштабна війна не «скасувала» Конституцію –навпаки, змусила її працювати в режимі максимальної напруги. Воєнний стан в Україні було запроваджено указом Президента № 64/2022, а надалі неодноразово продовжувано: останнє з оприлюднених на момент підготовки цього матеріалу продовження Верховна Рада затвердила 28 квітня 2026 року законом № 4857-IX, схваливши указ Президента № 342/2026. Правовою основою цього режиму є і сама Конституція, і Закон «Про правовий режим воєнного стану», який станом на березень 2026 року вже мав багато редакцій, що відображає постійне доопрацювання правил під потреби війни.

Конституція дозволяє в умовах воєнного або надзвичайного стану встановлювати окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії таких обмежень, але одночасно визначає перелік прав, які не можуть бути обмежені. До них належать, зокрема, рівність громадян перед законом, право на громадянство, право на життя, повагу до гідності, свободу та особисту недоторканність, право на звернення, житло, шлюб і сім’ю, право на судовий захист, відшкодування шкоди, знання своїх прав, правову допомогу, а також засади законності у кримінальному праві та презумпція невинуватості. Це, по суті, і є конституційний запобіжник від перетворення воєнного стану на безконтрольне правління.

Інший принциповий бар’єр – заборона змінювати Конституцію під час воєнного або надзвичайного стану. Стаття 157 прямо забороняє такі зміни, а статті 158–159 вимагають складної процедури з часовими обмеженнями і висновком Конституційного Суду. Тобто найглибші правила гри Україна навмисно «виводить за дужки»кризового моменту: не можна переписувати Основний Закон тоді, коли суспільство живе в режимі страху, тиску й асиметрії інформації.

Водночас Конституція і закон про воєнний стан забезпечують безперервність головних інститутів. Верховна Рада у разі введення воєнного стану працює у сесійному режимі, а якщо строк її повноважень завершується під час дії воєнного чи надзвичайного стану, ці повноваження продовжуються до першого засідання новообраного парламенту після скасування такого режиму. Аналогічно закон про воєнний стан закріплює неможливість обмеження конституційних повноважень Президента, парламенту, Кабміну та судів. Саме тому твердження, ніби війна нібито «скасувала демократію», не витримує юридичної перевірки: йдеться не про скасування інститутів, а про їхню спеціальну кризову адаптацію.

Найпомітніша конституційна практика воєнного часу стосується виборів, права на суд, соціальних виплат, праці, свободи пересування і релігійної свободи. Закон про воєнний стан прямо забороняє в цей період проведення виборів Президента, парламентських і місцевих виборів, всеукраїнських та місцевих референдумів, а також страйків, масових зібрань та акцій. Це пояснює, чому українська дискусія про післявоєнні вибори залишається правовою, а не лише політичною: до скасування воєнного стану нормальний виборчий цикл не може бути відновлений. Експерти ЦППР у 2023 році формулювали цю позицію жорстко: справжні демократичні вибори не проводяться під обстрілами.

Ще одна базова лінія оборони – право на суд. Закон про воєнний стан встановлює, що правосуддя на території, де запроваджено воєнний стан, здійснюється лише судами, створеними відповідно до Конституції України, а скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Верховний Суд у 2022 році окремо наголосив, що стаття 64 Конституції не дозволяє обмежувати право особи на судовий захист навіть в умовах війни. Це дуже важливий сигнал: держава може змінювати окремі адміністративні чи бюджетні режими, але не може «вимкнути» конституційний контроль за власними діями.

Окремо варто відрізняти воєнний стан від надзвичайного стану. Обидва режими передбачені Конституцією, але врегульовані різними законами. З 24 лютого 2022 року Україна живе саме в режимі воєнного стану – це важливо, бо характер допустимих обмежень, зокрема у сфері оборони, мобілізації, військового управління та діяльності військових адміністрацій, тут інший, ніж за надзвичайного стану.

Конституція очима мешканців громади

У повсякденному житті громади Конституція рідко постає у вигляді статті чи розділу. Натомість вона приходить у формі запитань: чи законно рада продовжує працювати під час війни, хто має право ухвалювати рішення про відбудову школи, чи можна отримати компенсацію за зруйноване житло, хто відповідає за місцеві бюджети, евакуацію, медицину, транспорт, укриття, воду, землю і комунальне майно. Саме тут видно, що Основний Закон –це не лише про «високу політику», а й про щоденний розподіл відповідальності між державою, громадою і людиною.

Публічні матеріали про життя громад у 2025–2026 роках показують три повторювані лінії напруги. Для прифронтових територій головне – фізична безпека людей, збереження населених пунктів і базових сервісів; для тилових і приймаючих громад – інтеграція внутрішньо переміщених осіб та навантаження на житло, освіту, соціальні послуги й бюджети; для всіх без винятку – величезний розрив між потребами відбудови та доступними ресурсами. Заступник міністра розвитку громад Олексій Рябикін прямо казав, що війна, масові переміщення населення і підготовка до членства в ЄС формують нову рамку децентралізації, а громади змушені балансувати між очікуваннями й реальними фінансовими можливостями.

Це видно і в цифрах, які озвучував Рябикін: у проєктібюджету на 2026 рік для Державного фонду регіонального розвитку було передбачено лише 2 млрд грн, тоді як громади вже подали проєктів на 6,5 млрд, а в попередні роки фонд фактично не мав повноцінного фінансування. Цей розрив – добра ілюстрація того, як конституційне право на місцеве самоврядування впирається в дуже конкретне питання: чи є в громади гроші, щоб виконати власні повноваження. Конституція дає громадам право управляти майном, затверджувати бюджети, контролювати програми розвитку, але не створює гроші сама. Без належної фінансової бази конституційні повноваження легко стають декларацією.

У підсумку Конституція «очима громади» – це насамперед питання довіри: чи здатна держава довести, що право власності не буде знецінене, місцеве самоврядування не буде суто формальним, а суд залишиться місцем захисту, а не процедурною формальністю. Якщо держава дає на ці питання переконливу відповідь, Конституція перестає бути тільки документом і стає спільною мовою громадян і влади.

Війна не лише перевіряє українську Конституцію на міцність, а й ставить питання про майбутнє держави. Європейська інтеграція, масштабна відбудова, реформи та повоєнний розвиток вимагатимуть нових рішень і, можливо, переосмислення окремих конституційних підходів. Про те, як Основний Закон впливатиме на відбудову країни та шлях України до Європейського Союзу, читайте у третій частині нашого спецпроєкту.

Читайте також:  Конституції України – 30: як змінювався Основний закон від Конституційної ночі до великої війни

Фото: «Київщина 24/7».

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.