Першого квітня 2022 року над Ворзелем знову замайорів український прапор. Для тих, хто пережив окупацію, це був не просто державний символ — його поява стала знаком, що селище повернулося до України.

Волонтерка, громадська діячка, засновниця благодійного фонду «Ми всі з України» Алевтина Ковальчук бере синьо-жовтий стяг із собою в експедиції та розгортає його далеко за межами України.

В ексклюзивному інтерв’ю для «Київщина 24/7» Алевтина Ковальчук розповіла про прапори, які стали свідками деокупації Ворзеля, волонтерство під час війни та про те, чому український стяг для неї має бути поруч — від звільненого селища до найвищих вершин світу.

— Першого квітня 2022 року над Ворзелем знову замайорів український прапор. З цього моменту для селища розпочався відлік нового життя після окупації. Як саме розгорталися ті події і хто був серед тих перших людей, які повернули національний символ у Ворзель? 

— Першого квітня, коли наші хлопці з ТРО (ред. – сили територіальної оборони) та волонтери заїжджали у Ворзель, мене безпосередньо в той день поруч із ними ще не було. Серед тих, хто заходив у селище, був Костянтин Гудаускас — людина, яка під час окупації ризикувала життям і вивозила цивільних, зокрема евакуювала родину відомого композитора, Героя України Юрія Поклада. Хлопці зайшли й почепили на балконі будинку Уварових прапор України. До речі, цей прапор раніше вже піднімався на Говерлі. І саме його поява на будівлі стала для багатьох ворзелян головним сигналом: селище вільне, окупація завершилася.

— У цій історії є ще один неймовірний епізод про прапор, який пройшов крізь усю окупацію безпосередньо в центрі подій. Де саме ви його виявили і чому його історія настільки унікальна? 

— Коли за кілька днів після офіційного оголошення про звільнення я приїхала у Ворзель, ми зняли прапор із будівлі колишнього радянського дитячого табору «Юність». Він був весь в «ранах» — посічений кулями та уламками. Диво полягає в тому, що протягом усієї окупації в цьому таборі базувалися кадировці. Як вони його не помітили або чому не зняли — це досі таємниця. Але прапор провисів просто у них під носом і залишився висіти.

Тепер це наш особливий символ. Щороку 1 квітня ми з волонтерською місією приходимо до будинку Уварових, зустрічаємося там і відзначаємо День деокупації Ворзеля.

— Подібні реліквії мають особливе значення для громади та всієї країни. Яка доля цих двох прапорів сьогодні? 

— Посічений кулями прапор із табору «Юність» зберігається в мене. А щодо першого стяга, який хлопці підняли на балконі садиби Уварових, то на наступний рік ми його замінили на новий. Той перший, історичний прапор підписали всі учасники нашої волонтерської місії та передали як дорогоцінний символ родині Юрія Дмитровича Поклада. Зараз він зберігається у його дружини, Світлани Поклад.

— Що відчували люди, які тижнями залишалися в ізоляції та страху, коли вперше побачили синьо-жовті кольори у рідному селищі? 

— Це були перш за все сльози радості. Ми можемо лише здогадуватися, що відчували люди в окупації, у яких умовах вони виживали щодня.

Мій брат перебував у Ворзелі в ті дні. Він розповідав, як вони ховалися в сусідньому будинку, аж раптом хтось обережно виглянув на вулицю і побачив людей. Коли підізвали один одного та впізнали своїх — це була невимовна радість. Людина в окупації перебуває в безперервному, виснажливому стресі. І коли з’являються свої, з’являється прапор — це момент, коли можна нарешті видихнути: «Фух, усе скінчилося, ми можемо просто жити й не боятися».

— Повернення прапора — це емоційний перелом, але за ним слідувало повернення до важкої реальності. Яким постало перед Вами селище в перші дні після відходу ворога? 

— Якби Ворзель можна було описати як людину, то це була б людина з притуленими повіками та схиленою головою, яка пережила важку хворобу. Попри те, що була весна й усе навколо мало б розквітати, над селищем наче нависла похмура темна брама. Повітря було важким від усього пережитого… Але ворзеляни дивовижні: люди дуже швидко згрупувалися, почали прибирати, відмивати селище, аби якомога швидше вдихнути життя у свій дім і почати все відбудовувати.

— У ці перші дні відновлення ви вже мали чіткий план дій, адже ваша волонтерська місія працювала ще під час боїв за Київщину. Як Вам вдавалося допомагати ворзелянам тоді, коли селище ще було відрізане від світу? 

— Наш волонтерський осередки оформився ще під час окупації, коли Костянтину вдалося вивезти родину Покладів. Тоді ми створили волонтерський штаб. До нас долучилося безліч людей — як відомих, так і звичайних українців, які допомагали всім, чим могли. Кожен рейс Костянтина у Ворзель — це була машина, вщент завантажена продуктами та ліками.

Він доставляв гуманітарку в селище, а на зворотному шляху вивозив людей у безпечні місця.

Коли Ворзель звільнили, ми просто розширили цю роботу: почали готувати гарячі обіди для місцевих жителів, роздавати ліки та найнеобхідніші речі.

— Згодом Ваша місія вийшла далеко за межі Ворзеля та Київщини. Як змінювалися ваші напрямки роботи з просуванням наших військ на фронті? 

— Коли життя на Київщині почало трохи стабілізуватися, відкрилися магазини та люди почали повертатися, ми зрозуміли, що маємо рухатися далі. Наша команда почала виїжджати з гарячими обідами та медикаментами по всьому району — у Бородянку, Загальці, Макарів.

А згодом, коли Збройні Сили України деокуповували нові території в інших областях, ми їхали туди. Щойно звільнили Ізюм та Балаклію — наша місія одразу вирушила туди з допомогою. І з часом цей досвід природно трансформувався у наш головний фокус — пряму та системну підтримку військових.

— Окрім волонтерської діяльності, Ви активно займаєтеся альпінізмом і регулярно піднімаєте синьо-жовний стяг на найвищих вершинах світу. Чому для вас принципово тримати наш прапор на висоті за тисячі кілометрів від України? 

—  Я беру прапор України із собою в кожну експедицію: Еверест, вулкан Орісаба в Мексиці, Чилі, Аргентина, Папуа-Нова Гвінея — всюди, де буваю зі своєю місією. Для мене це можливість наочно показати світові, наскільки українці сильні та потужні, а також вкотре привернути увагу міжнародної спільноти й нагадати, що в Україні триває війна.

Та перш за все — це мої особисті емоції, це чиста експресія. Я відчуваю колосальну гордість від того, що я українка. І я це робила й буду робити постійно, що б мені не заважало! Прапор просто повинен завжди бути зі мною.

Навіть коли я була на Евересті, через підняття прапорів мені після сходження заборонили залишати територію Непалу та ділитися фотографіями, погрожуючи дискваліфікацією. Але на що я відповіла, що мені на це абсолютно байдуже. Я ж робила це не заради якихось статусів чи спортивних протоколів, а для себе і для своєї країни.

— На прапорах, які Ви берете з собою під час поїздок, часто є підписи або шеврони наших бійців. Яка з історій, пов’язаних із військовими стягами чи відзнаками, є для вас найціннішою? 

— Кожен прапор, переданий бійцями нашій місії — це вищий ступінь довіри. Військові ніколи б не віддавали свої стяги, якби не відчували щирості нашої роботи.

А найчуттєвіший момент стався тоді, коли я отримала свою першу «нагороду» від бійця. Від вдячності у нього були сльози на очах, він просто зірвав із власній форми шеврон і причепив його мені. Це емоція глибокої поваги, відданості та взаємної довіри, яку неможливо підробити.

— Сьогодні Ви спрямовуєте свій альпіністський досвід на реабілітацію поранених захисників. Як саме цей спорт допомагає бійцям повертатися до життя після важких поранень? 

— Наш напрямок «Реабілітаційний патруль» ми запустили ще у 2022 році для медичної та психологічної підтримки. А зараз я розвиваю те, що знаю найкраще — адаптивне скелелазіння для ветеранів та хлопців, які втратили кінцівки.

Це не просто фізичні вправи. Це глибока психологічна робота з подолання ПТСР (ред. – посттравматичний стресовий розлад) та адаптації до цивільного життя. Адаптивне скелелазіння дає хлопцям другий подих — вони знову відчувають власний потенціал, силу та жагу до життя. Ми також ходимо в гори групами, бо гори мають унікальну здатність зцілювати душевні рани.

— Відчуття особливого зв’язку з державним прапором у багатьох формується ще змалку. Як це було у вашому житті та як змінювалося це сприйняття з роками? 

— Можливо, у цивільному житті до повномасштабного вторгнення ми не завжди до кінця усвідомлювали глибину наших цінностей.

Але я добре пам’ятаю часи, коли Україна тільки здобула незалежність і я навчалася в школі. У нас був учитель фізкультури, який урочисто піднімав цей прапор, і ми на шкільних лінійках крокували під ним строєм, як військові. Я вже тоді відчувала неймовірну гордість від того, що можу супроводжувати прапор своєї відновленої держави.

— Сьогодні, коли за кожним синьо-жовтим стягом стоять конкретні людські вчинки, подвиги та втрати, що для Вас особисто означає День Державного Прапора? 

— Це свято про кожного свідомого українця. Про кожну людину, яка живе в Україні, боронить її, підтримує і з гордістю несе свій прапор через усе життя.

Читайте також: «У центрі кожного рішення мають бути люди»: велике ексклюзивне інтерв’ю очільника КОВА Тимура Ткаченка

Фото: Алевтина Ковальчук

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.