«Я пропустив її перші кроки»: як війна змінила батьківство для тисяч українських військових

Політика

Ексклюзив

«Я пропустив її перші кроки»: як війна змінила батьківство для тисяч українських військових

21 Чер, 09:00

Війна забирає у батьків не лише час поруч із дітьми. Вона забирає перші кроки, перші слова, шкільні свята, вечірні казки перед сном і сотні дрібниць, з яких насправді складається дитинство. Натомість залишаються фотографії в телефоні, відео від дружини та постійне бажання надолужити те, що вже неможливо повернути.

Для багатьох військових батьківство сьогодні – це відеодзвінки замість прогулянок, повідомлення між бойовими завданнями та коротка відпустка. А ще – болюче відчуття, що діти ростуть надто швидко, поки ти далеко.

До Дня батька журналісти «Київщина 24/7» поспілкувалися з двома військовими – В’ячеславом Поляковим на позивний «Отіс» зі 125-ї окремої важкої механізованої бригади та бійцем 60-ї окремої механізованої бригади на позивний «Хата». Вони розповіли про народження своїх доньок, життя на відстані від родини, пропущені моменти дитинства та про мрію, яка сьогодні для них важливіша за будь-що інше – просто бути поруч зі своїми дітьми. 

Від блокади Чернігова до народження доньки

Для В’ячеслава Полякова батьківство почалося одночасно з одним із найтрагічніших періодів новітньої історії України. На початку лютого 2022 року його дружина завагітніла. Подружжя жило у Чернігові, будувало плани на майбутнє та чекало на народження первістка.

Говорячи про батьківство, В’ячеслав зізнається, що уявляв його так само як і більшість молодих батьків – як можливість бути поруч із дитиною, виховувати її власним прикладом та зробити все для її щасливого майбутнього.

«Уявлення про батьківство були, мабуть, такими ж, як і у всіх: докласти максимум зусиль для гідного виховання та комфортного зростання дитини, в атмосфері повноцінної люблячої родини. Подавати гідний приклад», – розповідає В’ячеслав Поляков.

Втім, уже за кілька тижнів після цієї радісної новини життя родини кардинально змінилося. Повномасштабне вторгнення змусило думати не про майбутнє, а про те, як урятувати найдорожчих.

«Початок повномасштабного вторгнення ми відчули о четвертій ранку 24 лютого. Одразу не виїхали. Як тоді багато хто казав: треба два-три тижні почекати, перетерпіти, і все буде добре. У результаті досиділися до блокади Чернігова», – згадує військовий.

Під постійними обстрілами та в умовах блекауту майбутній батько намагався допомагати дружині, у якої через пережитий стрес почалися серйозні ускладнення вагітності.

«Кожен ранок починався о п’ятій годині з вибухів, а день минав у постійному пошуку ліків, їжі та всього необхідного. Стан дружини не покращувався, кровотеча не зупинялася. Тоді ми зрозуміли, що потрібно виїжджати. Власного автомобіля не було. Дивом знайшов машину через знайомих. Посадив дружину, зробив викруткою отвори в хлібниці для кота – і вирушили в дорогу. Разом із нами виїхали ще троє людей і двоє песиків. Їхали полями та лісами, навколо стояли клуби диму. Майже добу були в дорозі», – розповідає В’ячеслав.

Дорога була небезпечною, але іншого виходу родина вже не мала. У Львівській області на них чекали лікарі, які одразу взялися рятувати вагітність. Саме там подружжя почуло слова, які В’ячеслав пам’ятає досі.

«Встигли. Нам сказали: ще б два дні – і все», – згадує він.

Після того як російські війська відійшли від Чернігова, родина повернулася додому. Для В’ячеслава було принципово важливо, щоб донька народилася саме в рідному місті.

«Принциповим було рішення народжувати вдома, у Чернігові. У жовтні в підвалах пологового будинку було досить тепло, але постійно тягнуло протягом. Але загалом пологи пройшли добре», – каже військовий.

Після народження доньки він майже весь свій час присвячував дитині й намагався бути поруч у кожному важливому для неї моменті.

«Після народження доньки максимум часу проводив із нею. Співав їй пісеньки, постійно грався, грав їй на музичних інструментах. Ми постійно чогось навчалися, розвивалися разом. Це зробило нас дуже близькими, незважаючи навіть на її ранній вік», – розповідає В’ячеслав.

Та навіть у цей період, коли родинне життя поступово поверталося до більш-менш мирного ритму, думка про власну роль у війні не залишала його. Зрештою В’ячеслав ухвалив рішення вступити до війська. Каже, що саме поява доньки остаточно допомогла йому зрозуміти, заради кого і заради чого потрібно боротися.

 «Маленьке щастя, яке носила під серцем кохана жінка»

Найяскравіший спогад про народження молодшої доньки військовий на позивний «Хата» пам’ятає до найменших деталей навіть сьогодні. Він зміг бути поруч під час її появи на світ і досі називає цей день одним із найсильніших у своєму житті. Партнерські пологи стали для нього не лише великою радістю, а й серйозним емоційним випробуванням.

«Дуже сильно переживав за дружину. Я був присутній на партнерських пологах і бачив усе, що відбувається. Найважче для чоловіка – коли твоя дружина народжує, їй боляче, а ти нічим не можеш допомогти. Можеш лише підтримувати настільки, наскільки це у твоїх силах», – розповідає військовий.

Найбільше йому запам’ятався момент, коли він уперше почув голос своєї доньки.

«Найяскравіше, що я пам’ятаю, – це перший плач доньки, посмішка дружини та наші сльози від радості», – згадує він.

Пологи були непростими – дівчинка народилася вагою понад чотири кілограми. Поки лікарі займалися дружиною, новонароджену поклали батькові на груди.

«Мені сказали зняти футболку, лягти на кушетку, а потім поклали дитину на груди. Це був, мабуть, найяскравіший момент, пов’язаний із дітьми за все моє життя. Маленьке щастя, яке носила під серцем твоя кохана жінка, тепер лежить у тебе на руках», – говорить «Хата».

Втім, довго насолоджуватися батьківством поруч із родиною не вдалось. Війна майже одразу повернула його до реальності. Уже дванадцятий рік він захищає Україну і добре знає ціну часу, проведеного далеко від сім’ї.

«Я не міг бути поруч протягом більшої частини вагітності. Приїжджав у відпустку, був на пологах і ще двадцять днів після них провів із дружиною. Але не застав багатьох моментів, коли батьки тільки вчаться жити з новонародженою дитиною, коли не сплять ночами, звикають до нового життя. За це я дуже поважаю свою дружину і безмежно їй вдячний. Який батько не хоче бачити свою сім’ю? Таких, мабуть, немає. Для мене це болить досі», – зізнається військовий.

Батьківство через екран телефона

Сьогодні обидва військові говорять майже одне й те саме. Найбільше болить не втома, не небезпека і навіть не постійна відсутність відпочинку. Найважче – усвідомлювати, як швидко ростуть діти, поки ти далеко.

В’ячеслав зізнається: кожна відпустка для нього схожа на нове знайомство з донькою.

«Найболючіше те, що ми бачимося дуже рідко. Вона росте і змінюється надзвичайно швидко. Приїжджаєш у відпустку і бачиш уже результат цих змін – у звичках, характері, зовнішності. Ніби щоразу трохи заново знайомишся з власною дитиною. І так кожного разу. Але одне залишається незмінним – наша близькість і її очікування. Вона завжди чекає», – говорить військовий.

Тепер значна частина їхнього спілкування відбувається через відеозв’язок.

«Донька показує нові іграшки, пазли, мозаїки. Завжди хоче поділитися тим, чого навчилася. Прикро, що я не поруч. Донька дуже швидко росте, і цього часу вже не повернути. Але хочеться думати, що колись вона буде пишатися своїм батьком. У свої три роки вона вже багато що розуміє. Бачить обстріли, чує тривоги, знає, куди треба бігти і як ховатися. Війна – це теж частина її життя», – каже В’ячеслав.

Схожі почуття переживає і «Хата». Каже, що майже щодня ловить себе на думці про те, скільки важливих моментів проходять без нього.

«Я майже кожного дня відчуваю, що пропускаю життя своїх дітей. Не лише старшого сина, а й молодшої доньки. Її перші кроки, перші слова. Це я пропустив майже все. Звісно, дружина знімає відео, ми постійно зідзвонюємося. Але це все одно важко. Проте війна є війна. Якщо ми не будемо знищувати ворога тут, моя сім’я не зможе нормально жити в майбутньому», – говорить військовий.

Особливо боляче йому згадувати події, на яких так і не вдалося побувати.

«Я жодного разу не був на першому або останньому дзвонику. Для мене це щось особливе, навіть сакральне. Хотів би хоча б раз побачити цей момент. Але, як і багато батьків на війні, іноді найважливіші події ми просто пропускаємо», – зізнається «Хата».

Втім, навіть на відстані діти залишаються головною темою кожної розмови.

«Старший син дуже творчий. Він гарно малює, придумує власні комікси. У нього постійно змінюються захоплення. Колись йому подобалося аніме, тепер цікавиться історією воєн, хоче вивчати арабську мову. Ми багато говоримо про школу, про його справи, про все на світі», – розповідає військовий.

«Просто бути поруч»

Попри різні життєві історії, обидва військові зрештою говорять про одне й те саме. Про людей, які чекають їх удома. Про дружин, які фактично самотужки несуть на собі щоденні турботи, виховання дітей і весь побут. Про доньок, які вчаться любити й чекати ще до того, як до кінця розуміють, що таке війна.

Для В’ячеслава однією з головних опор залишається дружина. Саме вона щодня пояснює доньці, чому тато далеко і чому його робота зараз така важлива.

«Колосальну роль у всьому цьому відіграє дружина. На ній усе тримається. Вона пояснює доньці, де я і для чого. Щодня їй доводиться бути сильною, незважаючи ні на що. Я її дуже люблю і вдячний їй за все. Вона справжня героїня», – говорить військовий.

Його побратим переконаний: саме сім’я допомагає витримувати всі труднощі служби і не втрачати розуміння того, заради чого триває ця боротьба.

«Я завжди відчуваю гордість за свою сім’ю. Кохаю дружину, кохаю своїх дітей більше за будь-кого у цьому світі. Сім’я – це місце, куди хочеться повертатися. Місце, де тебе підтримають, зрозуміють і дадуть тепло. У нашому жорстокому світі цього тепла дуже не вистачає. І сім’я – це те місце, де його завжди можна знайти», – каже «Хата».

Коли ж мова заходить про найбільшу мрію, відповідь звучить напрочуд просто.

«Для початку – просто бути поруч. Брати участь у їхньому житті не через телефон, а фізично. Робити їх щасливішими. Поїхати кудись разом відпочити. Бути таким батьком, яким має бути батько для своєї сім’ї. Хочеться жити спокійним життям, виховувати дітей, побачити, як вони виростуть, створять власні сім’ї, як у них з’являться власні діти. Дуже хочеться дожити до цього моменту», – говорить військовий.

Історії В’ячеслава та «Хати» – це насправді історії тисяч українських батьків, які сьогодні захищають не лише свою країну, а й майбутнє власних дітей. Вони пропускають перші кроки, перші слова, шкільні свята та родинні моменти, які вже ніколи не повторяться. Але саме завдяки їхній мужності українські діти мають шанс рости під мирним небом, мріяти, навчатися та будувати своє майбутнє у вільній державі.

У День батька редакція ІА «Київщина 24/7» висловлює глибоку повагу та вдячність усім українським татам. Особливо тим, хто сьогодні тримає оборону країни, щоб одного дня повернутися додому й нарешті надолужити ті обійми, розмови та миті, яких так бракує зараз. Нехай кожен український батько дочекається свого найважливішого дня – дня, коли можна буде просто бути поруч зі своїми дітьми не кілька днів відпустки, а все життя.

Читайте також: «Мамо, тут пекло»: три історії українських жінок про материнство під час війни

Фото: В’ячеслав Поляков, «Хата», «Київщина 24/7».

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.

Залишити відповідь